Попрошу хвилиночку уваги!
1 березня 2008 року Божого 16 курінь УСП Чорноморські Хвилі та 25 курінь УСП Чорноморці відкрили сезон водного туризму, провівши перше цього року одноденне тренування на катамаранах по ріці Опір.
Запрошуємо ВАС на наші акції!


(а в той час голос за кадром...)


СЕЗОН ВІДКРИТО!!!
АБО ТАЛІСМАН ТРЕНУВАНЬ - НАПЛІЧНИК ПІХА )))

Якось, зовсім недавно, на одній із неформальних здибанок друзів з Чорноморців та Хвиль, Юрко Пеленський зовсім випадково проговорився про те, що він на вихідних збирається на тренування. Яким же було його здивування, коли хвиля щирого обурення щодо того, чого це він приховує таку цінну інформацію, прокотилася народом, що він лише видавив з себе:
- Та я от якраз збирався повідомити вас... Одним словом, відкриття сезону першого березня... Поїхали!
Двадцять дев’ятого лютого (зрештою, і так запасний день року, то ж можна його проводити як хочеться, а тут ще й випала нагода поюзати його з такою користю!) всі ми зібралися на Погулянці, щоб вибрати та спакувати катамаран (довгі вагання про те, брати «двійку» чи «четвірку», та зупинка свого вибору на останньому варіанті змусила нас потім сто разів подякувати собі за те, що ми такі кмітливі!), каячок, а також стандартно – рятувальні камізельки, гідрокостюми, каски, весла et cetera. Зібралось на місці нас шестеро – Юрко, Галушка, Слоник, Люда Добриніна, Мандрик і Назар Піх. Планувалося, що буде ще один учасник, так сказати «доїждеючий» - Петро Садовий, що не їхатиме з нами зі Львова, а підсяде на якійсь з наступних станцій.

Отже, ми обговорили всі «наболілі» питання, найнаболілішим з яких виявилось те, що наступного ранку головний вокзал прийме нас у свої обійми в сьомій ранку та зручно вмостить у супер-класі мукачівської електрички, яка повезе нас далеко-далеко за блакитні обрії весняного неба...
Також ми спланували мінімальне меню, розібрали особистий виряд, Назар залишив свій наплічник, у який запакували линви, чалки і решту дуже потрібного реманенту, та розійшлись по домах з метою якомога швидше лягти спати, щоб зранку не проґавити дзеленчання такого рідного та водночас ненависного будильника, що сповіщатиме – «вже час»...

Хм... Думаю, в голові кожного з нас пролетіло багато цікавих слів зранечку, коли годинник показував п’яту, а тіло так і волало: «Дай ще хоча б з три годинки поспати!». Але водночас все витісняла осяйлива думка: «Можна залишитись спати... Прокинутись в обід. Поїсти. А потім піти кудись гуляти... І так весь день... А можна поїхати на тренування... ВОДА...», яка і змусила підняти важкезне тіло, витягнути його з-під ковдри, ну, а далі стандартно – ванна, туалет, гардероб, кухня...

Хоч збір і був на пів сьомої, та всі підтягнулися на «рівно». Сіли в електричку, ні, не так, перше запакували всі наші речі – баули, бушлати ))), а потім самі, незважаючи на всі крики контролерки – хай всі сидять на своїх місцях!!!, всадилися на вільні місця, бо наші вже давно були зайняті кимось, зовсім не бажаючим нам їх звільняти - впали на лавки біля спортивного клубу «Манівці-Аргонавт», які разом з нами їхали на тренування (їх було більше від нас, людей з 15). Врешті нормально вмостившись ми вирішили «на стан відчисли» своїх - і, як виявилось, бракувало одного солдата у наших лавах.
Назара Піха.

А наплічник його-то був. Ми дзвонили йому, але він відверто ігнорував нас – так підозрювали, що він просто в той час додивлявся сімдесяті сни і йому було трохи не до нас ))) Тому, змирившись з тим фактом, що він, на жаль, не зможе нас супроводжувати у цій мандрівці, нам не залишалось нічого іншого, як просто спілкуватися.
Між собою.
На різні-різні теми. На які тільки дозволяла нам наша фантазія.
І в той же час їсти смачнючі канапки.
І пити чайок з термосу.
Загалом дорога до Сколе була спокійною, та от лише трохи насторожував один факт – чим ближче ми наближалися до нашого файнал дестінейшену, тим більше капризувало небо, час від часу плюючи на і без того брудні вікна електрички комочками своєї слини у вигляді дощу.
Прибувши на місце та зорієнтувавшись в остаточній ситуації, ми зовсім трохи «припухли» – погода була абсолютно зіпсована (ще гірша, що нам траплялась там, по дорозі!), падав дуже сильний дощ, дув пронизливий та неприємний вітер і все наче казало – «чуваки, їхали би ви назад додому...»
Але ми ж не ми, раз вже приїхали сюди...

Наплічники на спини, баули в руки, весла в зуби і поперлися на місце. Наш «штаб» на цей день розміщувався під мостом через ріку Опір п\'ятнадцять хвилин ходи від вокзалу.
... Що було далі – просто епопея.

Те, як ми складали плавзасоби, словами не описати. Просто треба було там бути і відчути це на своїй шкурі – пальці, що спухають від затягування в’язань на каркасі, мокрющі речі, цокання зубів та несамовитий дрижак по тілу від просто «льотної» погодки, червоні обморожені носи...
А також ми розклали намет, з метою переодягатися в ньому у гідрокостюми, але потім запідозрили, що з такими буревіями маємо всі шанси мати вдома майстерку по заштопуванню тентів, тому склали його назад.

Поки хлопці добивали до кінця підготовку плавзасобів, дівчата отримали партійне завдання – приготувати мінімальний обід, то ж вони вирушили у село на пошуки кип’ятку. Виконання завдання виявилося простішим простого, бо вже у першій хаті натрапили на дуже добру бабусю, яка з задоволенням нагріла водичку, ще й розказала про всю свою родину, синів, внучків, правнуків...

Обідали ми мівіною-макаронами, червоним чаєм та вівсяним печивом, паралельно відпочиваючи від роботи та готуючись морально до сплаву. По закінченню трапези дівчата пішли до тієї ж бабусі переодягатися (не ризикнули роздягатися при такій погоді, хоча аргонавці вишивали по плацу лише в мокрих гідрах навіть без футболок!).

По тому – на воду!!!


Ото було захвату! Вітер лютує, дощ величезними краплями б’є в лице, вода під катамараном темно-коричневого кольору... А ти сидиш на плавзасобі і думаєш: «Наскільки ж це все класно!».
Перед першим заходом тренер «Манівців» Тарас, в народі Горобець, ще раз проінструктував екіпаж (Петро, Мандрик, Юрко та Галушка) щодо того, що вони мають робити (траверс, відпрацювання гребків і т.д.), побажав щасливої дороги і...

СЕЗОН НАРЕШТІ ВІДКРИТО!!!

Ми зробили п’ять «кіл» на катамарані «четвірці» та два на «двійці» - так, щоб кожен зміг себе спробувати на воді, і то не раз (в той час, як заслужений капітан команди Юрко сплавлявся на «двійці», на «четвірці» з дівчатами ходив милий хлопець Володя з «Аргонавтів», який зовсім не сварив на них на різні пропущені чи завтикані гребки, але в кінці чомусь вибачився за те, що, можливо, накричав на них випадково. Вихований, одначе =).
Ми годинки з дві відпрацьовували тактику, вчилися заходити в улова, правильно проходити поріг, за цей час все було просто супер, хіба лише один раз Віта біля берега спробувала вийти з катамарану не прощаючись, в той час, як з Галушкою попрощалися, але вона чомусь цього не помітила ))) Це було справді дуже весело =)

На цьому тренуванні Мандрик вперше сів на катамаран взагалі (не дуже сприятливі умови, як для початківців, зате йому вдалося відчути весь екстрім цього діла), Людка - на гірській ріці, а решта – трохи бувалі (типу бували вже на одній-двох ріках =), але всі ми в один голос заявляємо – було просто фантастично! Воно таки варте того, що ми натерпілися )))
Так, і байдуже навіть те, що потім на слабесенькому вогнику сушили весь одяг, бо навіть не було в чому з’явитися на Львівському приміському вокзалі, що наплічники стали вдвічі важчі від бруду і води, що все несамовито смерділо пліснявою, що в половини з нас до вечора з носа текло, а з горла хрипіло, що на дорозі додому в потязі знову була та ж контролерка і вона знову знайшла привід поскандалити...


Шкода лише, що Назара з нами не було.
Зате був його наплічник, в якого, думаю, вражень не менше, ніж у нас всіх...