Довга вервечка з 20 лещатарів, що розтягнулася більш ніж на 300 метрів, невимушено спускалася широкими схилами гори Гантер. Тут, в Кетскільских горах штату Нью-Йорк, наші батьки відтворили гуцульське село та традиції в якихось 150 км на північ від Нью-Йорка. Ось уже понад 50 років це - наші Карпатські гори.

Сліпуче січневе сонце кидало своє кришталеве проміння на блакитне небо та освітлювало наші гори. Вдалині виднілися обриси ще вищих гір, які різко контрастували зі сліпучою білизною м’якого пухнастого снігу, що випав напередодні. Це був не типовий гантерський штучний сніг, а небесна манна, що покрила всі вічнозелені дерева, тихе життя яких переривалося рипінням та шурхотінням 20 пар лещат – снігових катамаранів, що проривалися крізь пишну снігову сметанку. То був чудовий день блакитного неба та сліпучо білого снігу. Саме таким і має бути лещатарство - ми в буквальному сенсі пропливали крізь сніг, чітко слідуючи один за одним майстерно прокладеною Ерком (Северином Палидовичем) звивистою колією. Ми танцювали чи не найбільш досконалий ритмічний лещатарський балет на тлі поетичного пейзажу, намальованого самою природою.

Сліпуче січневе сонце кидало своє кришталеве проміння на блакитне небо та освітлювало наші гори. Вдалині виднілися обриси ще вищих гір, які різко контрастували зі сліпучою білизною м’якого пухнастого снігу, що випав напередодні. Це був не типовий гантерський штучний сніг, а небесна манна, що покрила всі вічнозелені дерева, тихе життя яких переривалося рипінням та шурхотінням 20 пар лещат – снігових катамаранів, що проривалися крізь пишну снігову сметанку. То був чудовий день блакитного неба та сліпучо білого снігу. Саме таким і має бути лещатарство - ми в буквальному сенсі пропливали крізь сніг, чітко слідуючи один за одним майстерно прокладеною Ерком (Северином Палидовичем) звивистою колією. Ми танцювали чи не найбільш досконалий ритмічний лещатарський балет на тлі поетичного пейзажу, намальованого самою природою.

Це було унікальне видовище – 20 чорноморців, яким зазвичай складно навіть крокувати в шерензі, спливали під гору в граціозному єднанні, при кожному повороті носаками лещат прорізаючи пухнасті хлюпотливі хвилі снігу. То була регата людських катамаранів, вдягнених у різнокольорові шапочки та лещатарські строї, що нагадували вітрила, які тріпочуть на вітрі. Вони пливли, вирували та пінилися як неспинна морська течія, пробиваючи собі дорогу в блискучому хвилеподібному сніжному морі.

Це був один із тих рідкісних моментів, які не можна ні спланувати, ні знову відтворити протягом нашого життя. То був час, коли ті з нас, хто щороку приїздили до Чорноморського лещатарського табору (ЧЛТ) протягом уїк-енду, коли відбувається фінальна гра футбольного чемпіонату (супербовл), насправді приїздили задля снігоплавання в Гантері. У такі чарівні моменти уява переносила мене в далеке минуле, і я уявляв собі, що ми катаємося на улюблених нашими батьками Карпатських горах. Оскільки перед тим жоден з нас не їздив на лещатах у Карпатах, то тоді - цього січневого дня 1988 р., року 1000-ліття хрещення України - ми собі лише могли уявити, що, можливо, саме так Роман Шухевич разом з колегами з КЛК та побратимами - „чорноморцями” 60-ма роками раніше плив крізь засніжені силуети Карпат.

Якщо задуматися, то лещатарство – це різновид мореплавства, поєднання віндсерфінгу та серф-бордингу; це лише різновид просування крізь сніг, адже сніг – то тільки один із станів води. Однак дуже іронічно, що ми, американські „чорноморці”, є набагато кращими лещатарями чи спортсменами, ніж моряками. Для мене завжди було найбільшою загадкою, чому чоловіки, яких нібито приваблює романтика моря та мореплавства, витрачають стільки свого вільного часу на плавання в снігу. Один із чорноморців висловив припущення, що це, мабуть, тому, що на гірських схилах ніхто не заслабне на морську хворобу. Хоча слід зазначити, що відпочинок після лещатарських змагів (апрей-скі) більш ніж компенсує відсутність морської хвороби, викликаючи аналогічні симптоми - хіба що на день пізніше. Дуже добре відомо, що спільними рисами мореплавання та лещатарства є пісні, сало та рідини (вода, сніг, лід, туман, дощ, відпари, різні цікаві напої.

Існує щось виняткове в лещатарстві та інших зимових видах спорту, виняткове навіть для спортивного світу, що і пояснює влаштування особливих зимових Олімпіад кожних 4 роки. Ці риси включають у себе багато ознак мореплавання – захоплення широкими природними просторами, наражання на небезпечне та незвідане. Тут неминуче ідеться про приборкання мінливої та непередбачуваної природної стихії, яке приносить людині задоволення. Якщо говорити про мореплавство, то збурення почуттів створюють шторми, вітри, хвилі, течії та вода. В своїй основі характерними рисами лещатарства є круті схили,
підступний лід та захмарні швидкості. Як мореплавання, так і лещатарство можуть бути небезпечними, але саме ці їхні ризики притягують до себе унікальний тип людей. Це - любителі пригод, які не бояться кидати виклик небезпечним та збуджуючим радощам природи, а притаманні їм риси також подібні: особлива стильність, чванство, веселощі, відважність та безрозсудство. З того, що я читав про ранніх „чорноморців” 20-х і 30-х років ХХ століття, то саме ці риси визначали їх особистості – по-іншому воно і не могло бути, адже саме ці характеристики відображали саму сутність тих сміливців та лідерів.

Мабуть, саме тому лещатарство свого часу і захопило Романа Шухевича, а двома поколіннями визначило й характер Ерка. В свою чергу, Ерко переробив лещатарську „культуру” для потреб сучасного покоління „чорноморців” Америки. Він відкрив для нас винятково бездоганний стиль їзди легендарних олімпійських чемпіонів Стейна Еріксона та Жан-Клода Кіллі. Нас вражали його безрозсудні вчинки – імпульсивні стрибки зі скель, безсоромне та відважне виставляння своїх виняткових умінь, розраховане на «глядацький ефект» спускання неймовірно крутими та вузькими, всипаними уламками, гірськими стежками, коли він кидав нам виклик іти слідом за ним. В його характері рідкісно поєдналися погорда, елегантність та бравада – це Баришніков і Рембо в одній особі. Хоча, як це не дивно, Ерко не любить гонки і рідко коли змагається, якщо тільки йому хтось не кине виклик «сам на сам». Він - надзвичайний змагун, але для мотивації йому потрібен якийсь особливий виклик. І в жодному разі програш не входить до його планів. Чемпіонами не стають – ними народжуються. І нам дуже пощастило, що в цій одній людині уособилася душа Карпат.

Наша „чорноморська лещатарська культура” розвивалася у досить специфічний спосіб впродовж 30 з гаком років, відколи ми почали збиратися на Гантері. Лещатарям притаманно наражатися на небезпеку, гострі відчуття і виклики, але саме тому вони ще більше полюбляють відпочинок після катання. Після тяжкого холодного дня боротьби з природною стихією і виживання після ризикованих маневрів та несподіваних поворотів, які завжди супроводжують спуск з гори, немає нічого кращого, ніж легка розслаблена атмосфера, коли ти сидиш перед коминком в хаті у Портика (Ореста Федаша) і попиваєш гарячий сидр із ромом. Таке відпруження – це лише невеличка частина цілодобового марафону після лещатарського відпочинку, який зазвичай починається о 3-й годині пополудні в лещатарській льожі на горі Гантер, що поступово переходить до Портикової хати, де можна випити горілки та прийняти душ, після чого перейти до Еркової
хати і закінчити грою в покер цілу ніч та співанням пісень знову ж у хаті Портика до 3-ї години ночі.

Кожного дня ці стандартні процедури починаються рівно о 6-й ранку, коли телефонним дзвінок гетьман Ерко всіх будить, а вже о 9-й ранку треба вишикуватися в шеренгу на горі Гантер. Таке повторюється протягом кількох днів - аж до знемоги - та, слава Богу, закінчується увечері в неділю, коли всі сідають дивитися великий фінал – футбольну гру за суперкубок (супербовл) в хатці Карміне Лемме, нашого старого італійського приятеля. Щоранку ми метушимося та намагаємося зібратися з силами, щоб встигнути рівно на 9-у ранку вишикуватися чи то на Гантері, чи на Виндгемі, адже саме там „гетьман” чекатиме на свою „козацьку когорту”. Триває вічна боротьба за те, щоб усі зібралися вчасно (бо достатньо лише одного чи двох „православних” і все може уповільнитися до слимакової ходи). Я інколи замислююся, чи Байда Вишневецький та Петро Сагайдачний свого часу також стикалися зі схожими проблемами? Може, цим пояснюється і поразка Мазепи під Полтавою – зрештою, хіба не було в нього проблеми зібрати свої війська для битви та прибути до Полтави вчасно? Можливо, недарма Богдан Хмельницький вважається нашим найбільш успішним гетьманом – бо він був католиком? Але повернімося до теми. Хоча Еркові майже нічим не догодиш, найбільшим джерелом його роздратування є запізнення, особливо коли він уже готовий долати схили, а наша лещатарська група ще тільки поволі збирається. Одного такого дня років 15 тому він був просто розлючений, тому що навіть Зен (Зенон Стахів), його тодішній бунчужний, запізнився, а решта групи ледь зібралася за яких півгодини. Ерко був розгніваний і безбожно сварив тих з нас, хто вже прийшов та швиденько мовчки взував чоботи.



Настала незручна пауза, а потім Зен підвів очі від пряжок на чоботях і безневинно поцікавився: „Ерку, а як ми дізнаємося, коли ти дійсно зваріюєш?”

Решта групи дістала тихий шок від Зенкової зухвалості. Ерко кинув на Зена злий погляд, на якусь хвильку замислився, а тоді голосно розреготався - він здав собі справу, як важко буде його друзям хоч трошки відрізнити його нормальний стан від скаженого! Напруга спала, і всі весело пішли на лещата. До сьогодні Ерко тепло згадує цей момент.

За більш ніж 30 років спільного лещатарювання групи „чорноморців”, Ерко пристосував традиційну усталену ідею відпочинку після катання до рис свого характеру. Центром цих перетворень стала його пивниця в гірській хаті, в якій поєдналися музей лещатарства, сигар-
бар, паб та кабаре. Це місце, де ми навчалися цінувати традиції екзотичних лещатарських культур, де ми співали різних чудернацьких пісень, куштували алкогольні напої та сигари з різних куточків світу (не тільки найкращі коньяки та шотландські віскі, а подеколи й традиційний моряцький ‘грог’). Це було місце, де ми уявляли собі, що знову переживаємо древні ритуали українських варварських цивілізацій – кіммерійців, вісіготів, остроготів, скитів і сарматів та історичні епохи варягів, лицарів, козаків та гайдамаків. Кожного року наставав цей час, коли чоловіки поводилися так, як і личило мужчинам, а побратимство формувалося згідно з древніми неписаними законами й генетично закладеними кодами. Для більшості з нас, „чорноморців” (і кількох „бурлаків”), протягом останніх 30 років нас вабив саме відпочинок після лещат - навіть після того, як для багатьох з нас романтика засніжених гантерських схилів перестала зачаровувати. Посиденьки та співання старих і нових українських пісень стали нашим способом підтримання традицій Карпат та збереження духовного контакту з нашими предками. Ці пісні були естафетою чи смолоскипом, що передавалися з покоління в покоління та підтримували історичну пам’ять, накопичену древніми карпатськими цивілізаціями.

Тридцять років – це проміжок часу, який зазвичай визначає покоління або професійну кар’єру. Журналісти традиційно закінчують дописувати, даючи заголовок „30” для свого останнього газетного матеріалу. Типовий іпотечний кредит видається на 30 років (хоча більшість із нас свої кредити ще не виплатили). 30 років можуть служити мінімальним проміжком часу для послідовності повторюваних дій, які можна визначити терміном „традиція”. Дивно усвідомлювати. що ціла історія американського „дикого Заходу” – ера ковбоїв та індіанців - ледь протривала 30 років. Майже 5 років після Громадянської війни переселенці переганяли велику рогату худобу з Техасу до Монтани, і ця ера закінчилася приборканням останніх племен апачів в Арізоні у 1890 р. та індіанців сіу в 1895 р. З появою автомобіля на початку ХХ століття романтика „дикого Заходу” закінчилася, проте традиція „дикого Заходу” і досі живе у багатьох романах, телевізійних шоу та кінофільмах. Якщо вже традиція встановилася, навіть якщо й легковажна, то вона заслуговує принаймні на посилання в кінці сторінки, а може, навіть і на оповідання, перш ніж вона помре разом зі своїми засновниками та послідовниками.

В сучасному світі комп’ютерних мереж спілкування, коли 200 млн. американців мають власні сторінки в Інтернеті, блоґи, де вони хвалькувато описують найменші події та досягнення в своєму нудному, рутинному житті, наша скромна „традиція”, яка живе ось уже 32 роки, безперечно, заслуговує на певне визнання. І навіть за цих обставин важко писати про „щось несуттєве”, хоча Джеррі Зайнфельд провадив досить успішне телевізійне шоу протягом тривалого часу, занотовуючи події
власне „ні про що”. Отже, знадобилося багато часу, щоб по шматочку зібрати численні тривіальні та розрізнені моменти, які становлять наші неформально створені „традиції” – щорічні збори Чорноморського лещатарського табору, - і викопувати в цьому аморфному матеріалі хоч якісь значущі речі, що служили б високій меті. Досить важко підняти досвід 30 років зібрань звичайних сибаритів та нарцисів до більш високої, а може, навіть і метафізичної площини. В цьому має-таки бути якийсь більш високий сенс – такий, щоб навіть серйозні високопоставлені українські дипломати та командири Чорноморського флоту з України старалися взяти участь у наших розвагах, теревенях, фривольностях та тривалих роздумах.

Однак неспростовним є той факт, що без Ерка та Портика – двох ключових осіб, які несуть найбільшу відповідальність за підтримання цієї щорічної традиції, - наші зібрання навряд чи тривали б більше трьох років, не кажучи вже про 30. Обидва вони – визначні особистості, які надають свої домівки, вкладають енергію в цю справу, створюють відповідну атмосферу та забезпечують наступність „традиції”. Навіть за наявності цих передумов має бути ще щось, що спонукає нас з нетерпінням чекати повернення кожного року для щорічної дози омолодження. Для чого ми щороку повертаємось? Яким чином можна втримати групу з майже 30 ексцентричних та норовливих осіб разом протягом такого тривалого часу?

Однією з причин може бути дивнувата та майже абсурдна низка взаємних кепкувань, блатних пісень та гумору в поєднанні з фальшивою напіввійськовою козацькою дисципліною (у минулому в козаків завжди були проблеми з дисципліною) та панібратством. Одним із несподіваних яскравих моментів нашої більш ніж 30-річної групи стало те, що у 1998 р. нас офіційно прийняли до „Українського козацтва”.

Ми всі зростали, орієнтуючись на романтичні історичні образи національних козацьких героїв. Колись під час однієї з „Еркових” подорожей до „Вітчизни” він зустрівся з (офіційним) українським Гетьманом – генералом Іваном Біласом та умовив його створити козацьку станицю в США. Одним розчерком пера він офіційно призначив тридцятьох із „чорноморців” до лав „козацького братства”, а Ерка – нашим гетьманом. Таким чином, ми стали козаками, про що завжди мріяли з дитинства, а щорічні зібрання на Гантері стали нашими походами. Однак це високе призначення не поліпшило нашої дисципліни – більш того, вона за останнє десятиліття помітно впала.

До цієї групи „козаків-лещатарів” входять діаметрально протилежні за натурами, ексцентричні та невідповідні члени - „дивні дуети”: „Мах” (Андрій Гадзевич) і „Байда” (Андрій Храпливий), „Зен” (Зенон Стахів) і „Рибалка” (Тодьо Костюк), „Компас” (Олег Колодій) та Юрко Попель, „Молот” (Мирон Кукуруза) і Степан Касьяненко, „Белог” (Роман Рондяк) та Ерко, „Гак” (Юрій Бойчук) і ДіСі (Юрій Денисенко), „Генко” (Євген Мандзій) та Юрій Демидович, „Денні” (Олег Денисик) та „Платон” (Юрій Крижанівський), Петро Дармограй та Юрко Гук, „Грім” (Олег Грабовський) та „Портик” (Орест Федаш), а також два наших акордеоністи - Стефан Татаренко й Алекс Юшкін. Це політики й музиканти, архітектори й бухгалтери, математики й фізики, дентисти й аптекарі, майже Нобелівські лауреати та астрономи, науковці й соціологи, офіцери й хірурги, православні й католики. Ніби якась збочена вища сила звела цих мізантропів та скнар разом для великого експерименту, щоб побачити, як вони зможуть прожити 4 дні, закриті під одним дахом, витримуючи шквал взаємних образ у ході виконання інтенсивного плану дій, несподіваних змін у графіках, що трапляються через примхи нашого „гетьмана”. Це – ‘ріеліті-шоу’, яке триває вже 30 років; лише за тим винятком, що ті, кого викидають з нього, не хочуть його залишати та приїздять сюди знову й знову ніби за ще більшою порцією образ. В цій групі „чорноморців” треба бути спритним, гнучким, вправним та затятим – завжди готовим стати на лещата, закурити сигару, з’їсти-випити, заспівати пісню чи розповісти анекдот. Але здебільшого треба поводитися мудро, якщо тебе ображають, та не лізти за словом у кишеню і при цьому залишатися товстошкірим. І потрібно весь час встигати за цим польотом духу.

Якщо виділити основні характеристики наших стосунків, то вони полягають в тому, що ми намагаємося одержати найбільший результат від розумного поєднання бравади, агресивності та презирства, що виражаються в словесних образах. Мені здається, що це - українська риса ще з доби Запорозької Січі, і ми просто іноді потребуємо в цьому „політично коректному” світі такого безоглядного самовираження. Гантер - це єдине місце, де ми можемо собі дозволити перейти межі нахабства, цілком відкинути чемні манери, суспільних звичаїв або абсолютно не зважати на почуття інших. Це те, для чого ми живемо, за чим ми щороку повертаємося – за стравою, яку готують нам головні послідовники цього образливого гумору та розваг – Ерко, Мах, Байда та Зен. І в характері того дивного зібрання хлопаків мабуть щось добряче закопано.

Я пригадую, як протягом кількох років дантисти (Зулу і Платон) завели моду продавати нам різного роду предмети санітарії й гігієни. Нам потрібні були знеболюючі засоби - але вони чомусь вважали, що нам потрібні вітаміни та магнітні браслети. І не можна сказати, щоб ці хлопці злидарювали – ні, кожен у своїй галузі був досить добрим фахівцем. І все ж Зулу почав продавати нам різного роду препарати для нейтралізації поганого запаху з рота та відбілювання зубів. Потім він перекинувся на пропаганду всілякого роду вітамінів та здорової їжі. Для нас це було рівнозначно тому, якби французові сказали, що замість паштету з гусячої печінки йому слід їсти тофу. Наш раціон складався з варіацій трьох
основних компонентів їжі – часник (або огірки) сало (чи ковбаса) та горілка. Природно, що це викликало різного роду заслужені нарікання на Зулу, а до його характеристик ще слід додати, що він тричі женився і розлучався - про його пригоди з виплатою аліментів ходили легенди. Сидіти з ним на підйомнику було незабутньою пригодою – це ніби сидіти в кабінеті дантиста під час чистки зубного каналу: тобі нікуди йти, а тому доводиться вислуховувати базікання або оповідки про те, яким щастям чи горем є подружнє життя. Завдяки йому ми отримували «шалену насолоду». Але потім на арену вийшов Платон. В той час, як продукція Зулу мала хоч якесь застосування (хоча я навіть не міг використати його відбілювача зубів для чистки свого унітазу), Платон одного разу привіз магнітні браслети, які мали б вилікувати нас від усіх болячок – від поганого запаху з рота до геморою. Він називав це магнітотерапією та щиро вірив у те, що ці магніти, якщо їх покласти під матрац, носити у вигляді браслетів або класти під сидіння авта, притягатимуть цілющу силу магнітного поля Землі. Зен називав його «Доктором Магнето» і безбожно кепкував з нього. На щастя, Платон не їздив на лещатах, а отже, не міг укладати свої торговельні угоди на підйомнику з „полоненим” клієнтом. Доктор Магнето припинив нав’язувати магніти лише наступного року. Одного дня він вийшов на поле пограти в гольф та дістав удар блискавки. Мабуть, це лише додало йому енергії.

Пісні та напої – це сама основа нашого відпруження після лещат. Ми беремо ці пісні з двох культур – американської, до якої ми долучилися, та пісень наших батьків - невимовно сумні пісні про кохання і розлуку, а також довгу, повну відчаю і нерідко безрезультатну боротьбу України за волю. Ми – справжні чоловіки – не говоримо слів про кохання, почуття, мрії та сподівання; ми про них співаємо. Пісні дозволяють нам виразити свої почуття про наших дружин, батьків, Вітчизну, друзів, предків та нашу непросту історію. Ці пісні – наша музична поезія, героїчні балади, що виражають наші почуття. Ці пісні стали нашою другою мовою – мовою висланих українців, що тужать за батьківщиною, якої більше немає.

Ерко – наш шансоньє - за останні 10 років багато зробив для збагачення цієї мови, записавши багато маловідомих, проте дуже мелодійних українських пісень. Ці пісні нагадують нам про зникаюче минуле та навіюють думки про легші часи, відображаючи ефемерне та швидкоплинне сьогодення і тугу за тим, що могло б статися, якби все було хоч трішечки інакше – для нас, для України, для наших давніх чорноморських предків. Еркові поїздки в Україну допомогли виявити цілий пласт нового матеріалу, поезій, нюансів та діалектів, які розширили лексикон небагатослівних „чорноморців”. Подібно до того, як нас омолодило здобуття Україною незалежності, розширивши наші зв’язки та асоціації з літературою, культурою та історією, які були застигли для нас у часі, ми тепер маємо нагоду вільніше розмовляти нашою збагаченою мовою ліричної поезії.

Втім, Ерко був не єдиним визнаним музикантом у нашому середовищі. У січні 1995 р. ми святкували 50-річчя Компаса, Рибалки та Зена. В ресторані „Шато Бельвю” було влаштовано великий бенкет за участю понад 40 „чорноморців” та їхніх друзів. Тоді вперше у Гантері з’явилися двоє наших талановитих акордеоністи – Стефан Татаренко та Саша Юшкін, під чий веселий музичний акомпанемент і пройшов цей вечір. То була чудова і пам’ятна вечірка, коли Стефан і Саша ходили навколо великого святкового столу у формі літери „П”, граючи чудові класичні мелодії та старі пісні й серенади, поки ми спілкувалися між собою. Ми вили, як вовки та щодуху волали, а також підспівували їм. Вечірка всім дуже сподобалася. Під час однієї паузи, коли подавалися нові страви, Компас вирішив продемонструвати свою ввічливість та завів розмову з австрійським консулом, якого запросив австрієць Карл Платтнер, колишній чемпіон світу з гірського лещатарства. „Отже, з якої ви частини Німеччини?” – запитав Компас у своїй типово безневинній забудькуватій та наївній манері. Ерко, який сидів поруч, кинув сердитий погляд на Колодзя („Компаса” - Олега Колодія), намагаючись згладити цю образу для високопоставленого візитера. „Сер, Колодій неправильно зрозумів, яку країну представляєте. Тому що він чув, як ви з Карлом розмовляєте німецькою”. Це стало ще одним „колодіїзмом” у постійно зростаючому переліку „Компасових” ляпів, котрих він часто припускався, як і його нью-йоркський герой Йоґi Берра.



Донедавна ми й не знали, що наша чорноморська лещатарська „традиція” була започаткована досить давно в історії нашого куреня. І в якийсь дивний спосіб ми, не знаючи цього, відновили її двома поколіннями пізніше в Америці, як ніби були запрограмовані на це всередині наших сплячих генів. Традиція є суспільною пам’яттю – нашою вдячністю та ностальгією за благородним минулим, нашою спробою залишатися в гармонії з минулим. Найкращі традиціївкорінюються та визначають нашу ідентичність і базові цінності, хоча більшість традицій переважно церемоніальні, а їхнє походження давно забуте. Ми практично загубили ці першооснови та спогади з України, тому що більшість перших чорноморців - спортсменів та лещатарів – загинули під час війни. Якимось чином, у якийсь загадковий спосіб ці спогади відновилися у вигляді колективної свідомості, що пройшла крізь війни, політичні репресії, вигнання та еміграцію до віддалених земель. Ніби якась невидима космічна сила притягувала нас один до одного – чужаків, які народилися для того, щоб пливти посеред засні-жених силуетів Карпат.

Лещатарська традиція чорноморців зародилася фактично тоді, як лещатарство набуло популярності в Україні, і вона нерозривно пов’язана з історією нашого куреня. Лещатарство було практично невідоме в Україні перед першими зимовими Олімпійськими іграми, які відбулися у французькому містечку Шамоні в січні-лютому 1924 р. Перша зимова Олімпіада, хоч вона і виглядала за нинішніми витонченими і екстравагантними стандартами примітивною, все ж тривала майже місяць – це була відпочинкова розвага, адже на неї зібралися переважно заможні члени спортивно-оздоровчих клюбів. І хоча в багатьох мемуарах нашого Карпатського лещатарського клюбу (КЛК) (див. посилання 1) нічого не згадується про Шамоні, найбільш імовірно, що до заснування у Львові цього клюбу спричинилися перші зимові Олімпійські ігри. КЛК був створений невдовзі після цього – в листопаді 1924 р., без сумніву, на хвилі великого інтересу, породженого першою зимовою Олімпіадою, до виду спорту, який тоді вважався новинкою.

Брати Юрій і Роман Шухевичі були серед членів та організаторів першого КЛК. Ключовими дисциплінами як на Олімпійських іграх, так і в КЛК протягом перших років його існування, були лещатарські кроси на 5, 10 і 15 кілометрів, фігурне катання і дещо під назвою „альпіністика” (мабуть, еквівалент альпінізму з лещатами). Гірські лещата та слалом з’явилися в історії КЛК набагато пізніше, після війни, особливо з відродженням КЛК у Сполучених Штатах у 1950 р.

Ці ниточки паралелей Чорноморської історії нагадують мені про старі та рвані гобелени Баю, на яких зображено норманське вторгнення в Англію в 1066 році і де можна побачити людей, схожих на мультиплікаційних героїв, котрі займаються багатьма справами, які легко впізнати. Проте ці зображення не супроводжуються словесними розповідями. Ким були ті історичні істоти, що відображені в цих образах? Яку роль кожна з них зіграла в цій визначній історичній події? Що сталося такого важливого, яке надихнуло на створення цього складного полотна? Як сталося, що ця важлива розповідь обірвалася у віддаленому монастирі в Баю? Подібно до гобеленів Баю, нам слід дати пояснення цій історії на підставі старих фотографій та уривчастих спогадів, що були приховані від нас протягом останніх 60 років у закуточках карпатських монастирів. Якимось чином, без усвідомлення нами, генетичний матеріал та душа Карпат містично відродилася в нас поколінням пізніше через лещатарство. Їзда на лещатах заполонила уяву наших Чорноморських засновників ще до створення нашого куреня. Хоча Роман та Юрій Шухевичі належали до числа засновників КЛК, коли Шухевич все ще був „лісовим чортом”, пізніше - у 1927 р. - він приєднався до „чорноморців”. Проте центральним є питання про те, чому він поміняв курені? Можливо, Роман став „чорноморцем”, усвідомивши, що ця нова група молодих ідеалістів більше орієнтувалася на спорт, а можливо, була й більш затятою, ніж забюрократизована група міських „чортів”. А може, він відчув спорідненість душ зі своїми новими колегами-спортсменами, пов’язану з високою метою визволення України. В кінцевому підсумку багато хто з його найближчих друзів-чорноморців стали бойовими командирами УПА та полягли разом з ним в бою. Цілком імовірно, що сам характер та дух цього першого Чорноморського куреня притягали до себе таких чоловіків.

Роман Шухевич був одним з чемпіонів Західної України з багатьох видів спорту (плавання, легка атлетика, лещатарство, волейбол, баскетбол). Він започаткував спортивні традиції свого новоадаптованого куреня, що відображало зв’язок стародавніх грецьких Олімпіад між спортом і вправністю, потрібною для виживання та веденні війни. В одному з перших протоколів періодичних зборів чорноморців (сходини №8 від 6 жовтня 1928 р.) можна прочитати дискусію про те, хто відповідатиме за провадження різних видів діяльності згідно з річною програмою для юнацтва. „Шуха” (Шухевич) був призначений відповідальним за плавання та легку атлетику.
У протоколі сходин №11 (13 жовтня 1929 р.) читаємо такий запис:

Протокол №12 (10 листопада 1929 р.):


Спокусливість лещатарства подібна до спокуси мореплавання. Обидва ці види діяльності надають надзвичайні можливості „затамувати подих” та відчути визначальні моменти в житті, які можливо оцінити лише на вершині крутої гори, оточеної краєвидами таких же снігових вершин, - або ж пливучи в невеличкому човні в океані штормів, коли об нього розбиваються триметрові хвилі. Водночас, дуже дивно й незвично, що чорноморці є кращими лещатарями, ніж моряками, хоча ми маємо кількох переможців змагань з морської регати. Одночасно з лещатарством - і це зафіксований факт - протягом 1962-1995 років американські „чорноморці” вигравали багато канадсько-американських волей-больних чемпіонатів (були чемпіонами УСЦАК 5 разів поспіль у 1983-1988 рр.); змагань з легкої атлетики (3 роки підряд були чемпіонами,1974-1977 рр.); а також перемагали на менших змаганнях з плавання, тенісу та європейського футболу. Наші члени грали за національну збірну Америки з футболу та волейболу, а також виступали на змаганнях за коледжі та спортивні клюби. Але для більшості наших „справжніх спортсменів” лещата і теніс вважалися чимось інакшим – елітними відпочинковими видами спорту, з якого змагаються лише в межах КЛК, а не якимись серйозними видами спорту.

Більшість сучасних видів спорту – „штучні” в тому сенсі, що людина не бореться з силами природи – це, скоріше, штучні утворення для виявлення у людині тих здібностей, які необхідні для її виживання та водночас розваг (бейсбол, європейський та американський футбол, теніс, гольф). До програми перших Олімпійських ігор періоду Стародавньої Греції були включені такі види спорту, навички яких були необхідні для виживання та ведення війни, тобто такі, де потрібні були швидкість, спритність і сила. Види спорту, які відображають боротьбу первісної людини за виживання - біатлон (лещатарство та влучна стрільба), або ті, що демонструють військовий досвід (метання спису, легка
атлетика), із часом були замінені на „кімнатні” ігри чи спорт на галявині для знаті та представників вищого класу - крокет, великий теніс, різні варіанти боулінгу, гольф та шафлборд – так звані „види спорту”, від яких навіть не впрієш, адже впрівати можна було не лише жінкам. Відповідно, жінки могли брати участь у нових змаганнях з „розвагових” видів спорту. Так виникли „клюбні види спорту”.



Дивно, але до „Чорноморської залоги” з Рочестеру – „Вікінг” - яка не була такою відомою своїми спортсменами, входили лещатарі, яка встановлювали рекорди на загально-американ-ських змаганнях на початку 50-х років. Це Нелько (Нестор Кольцьо), Екс (Богдан Ґуран), Шпагат (Роман Шаран) та Гарпун (Володимир Пилишен-ко). Але вони переважно плавали по Великих Озерах, і це їх єднало та дозволяло добре одне одного розуміти. „Зен” брав участь у змаганнях на початку існування КЛК (починаючи з 1957 р.) та виграв кілька юнацьких змагів КЛК, в той час, як Ерко став інструктором з лещатарства на горі Гантер фактично з моменту її відкриття у 1960 р. Белог скоро пішов до Армії США служити у десантно-диверсійних частинах, відточуючи свою гірськолижну майстерність уже скоріше як боротьбу за виживання, ніж спосіб відпочинку. І навіть покійний „Вихор” (Ярослав Лучкан) схилявся до лещатарства, хоча ніколи не займався ним серйозно, бо більше їздив на лещатах по рівній місцевості, що було характерно для КЛК в початковий період.

Перші змагання КЛК (1954 – 1970 рр.) проводилися в умовах, далеких від досконалості. Лещатарські схили тоді не прочищали машинами, як тепер. Тоді доводилося їздити на лещатах по снігу з льодом, камінцями чи травою - тоді ще не було машин із навіювання снігу, все було природним. У більшості випадків, самі учасники змагань самі втрамбовували схили (торуючи шляхи для слалому, прокладаючи колії своїми лещатами, а потім позначали по боках колію для змагань, вирівнюючи колію – фактично діючи як людські машини для розрівнювання снігу перед змаганнями. Воротами
зазвичай служили бамбукові жердини, не позначені червоним чи синім кольором – так що ти не завжди знав, де праві, а де ліві ворота, особливо коли надворі був туман. Оскільки бамбукові жердини були негнучкими, то вони часто ламалися та розліталися на шматки, залишаючи на колії уламки деревини тим, хто з’їжджав пізніше. А іноді можна було й загнати собі скалку. Часто „переможці” нама-галися об’їжджати зламані бамбукові ворота, в той час як найкращі лещатарі не могли через це виграти свої заслужені медалі. Отаким і був початковий період змагань у КЛК в Америці.


Здобуття Портиком чемпіонських титулів у лещатарстві стало унікальним явищем у лещатарській історії нашого куреня. Він став на лещата вже відносно у зрілому віці, десь наприкінці 70-х, кількома роками пізніше, як приїхав до США з Польщі. Він був одним із перших у тій малій групі „чорноморців”, яка в 1977 р. започаткувала традицію збиратися в Гантері на Супербовл. Після невеликого курсу тренувань на гантерському НАСТАРі, Зен одразу відзначив поєднання в ньому відваги й безстрашності (а це є передумовою для успіху в гірському лещатарстві) та вмовив Портика виступити на змаганнях УСЦАК на „Сонг Маунтін” у м. Сиракьюз у лютому 1985 р. І це було зовсім не співпадіння, адже зимова Олімпіада в Лейк-Плесіді (13-24 лютого 1980 р.) надихала нас на це. І знову, цілком без усвідомлення з нашого боку, історія повторилася. Як і у випадку перших організаторів КЛК, зимові Олімпійські ігри надихали „Зена” та „Портика” до змагань і поставили нас на шлях відновлення зв’язків з КЛК. І тут на поверхню виринуло ще одне полотно чорноморського „гобелену Баю”. Хоча Портик був дуже спортивним за своєю природою (перемагав у змаганнях з волейболу), лещатарство вимагало все ж багатьох інших умінь. Але після кількох офіційних тренувань Портик на лещатарській арені показав незабутній виступ. Разом із Зеном вони виграли того року кубок КЛК серед чоловіків: Портик виборов 1-е і 2-е місця у слаломі та гігантському слаломі (і 2-е в загальному заліку), а Зен здобув два третіх місця (і 3-є в загальному заліку). Вони отримали 6 із 9 медалей чоловічого чемпіонату. І що важливо, вони обидва тоді зійшлися з Юрком Попелем, визнаним лещатарем у КЛК, який тоді очолювали „Бурлаки”. Попель був головним розпорядником на тих змаганнях і був дещо здивований і вражений, що ці двоє невідомих розбили лещатарів з КЛК та інших клюбів з Детройту, Чикаґо, Торонто й Сиракьюз та забрали майже всі медалі. Чисто випадково, беручи витоки в олімпійському натхненні, несподівано відкрита ниточка нашої історії знову долучилася до рваного гобелену, на якому було зображено нашу чорноморську історію. Які чудернацькі космічні сили спричинилися до цього?

Портик думав, що він одразу стане чемпіоном у загальному заліку, оскільки мав 1-е і 2-е місце у гігантському слаломі та звичайному слаломі відповідно. Але замість цього переможцем у загальному заліку став лещатар, який прийшов четвертим у гігантському слаломі і першим у слаломі. На щастя, Юрко Попель був у притаманній йому манері кмітливо, терпляче та з гумором терпеливо пояснив Портику і Зену, взявши до рук товсту книжку записів, що виглядала радше як журнал для зореплавання чи логарифмічна таблиця, як то міг Портик програти 1/100 очка тому, хто мав 4-е місце у гігантському слаломі і тверде 1-е – у звичайному. Після тривалих гарячих суперечок та Попелевих повчань „абстрактній теорії чисел” (він був викладачем математики) та порівнянь з такою ж абстрактною олімпійською системою підрахунків у стрибках у воду, фігурному катанні та гімнастиці з боку Зена – все було залито ще й добрячою дозою спиртних напоїв - Портик шляхетно прийняв ту реальність, що загальний залік був схожий до системи підрахунку балів у десятиборстві – ту систему він розумів добре. На основі цього загального арифметичного підрахунку того вечора сформувалася міцна тривала дружба між „бурлаками” та „чорноморцями”, якій сприяло розв’язання математичної головоломки, котра не поступалася за складністю теоремі Ферма – чи так, принаймні, тоді видавалося. Але ця подія поклала початок і відновленню лещатарства та тенісу „чорноморцями”, адже саме тоді „чорноморці” знову стали членами КЛК приблизно через 50 років після того, як вони допомогли заснувати цей клюб у Львові. Протягом наступних 25 років це виявилося у дружніх лещатарських змаганнях, які чорноморці спочатку зверхньо вважали „клюбовими змагами КЛК”, а не „чоловічими” видами спорту попередніх поколінь.

Існує природна схожість між „бурлаками” (сільськими бродягами) та „чорноморцями”, тобто морськими бродягами – які плавають якщо не власне по морю, то принаймні ходять околицями Вайлдвуду - нашої української Рів’єри, яка в нашій уяві є близькою до моря. Обидва курені люблять спорт, бути на повітрі та їздити на лещатах. „Бурлаки” зробили лещатарство головним видом спорту в своїй програмі. Десятиріччями вони були серед організаторів спортивного клюбу КЛК, а також протягом більше 50 років успішно провадили Пластові лещатарські табори. Тому вітати в себе у чорноморському лещатарському таборі таких „бурлаків”, як Попель, Гук, Ґоґо і Курилас, було для нас досить природньо та почесно – адже ми всі були колись пластунами. Ми всі були спортсменами, багаторічними членами КЛК і знали один одного не один рік. Для багатьох з нас Ґоґо (Орест Слупчинський) був першим інструктором з лещатарства. І пройшло багато років, поки ми відійшли від тих початкових уроків. Ці дві групи поважають одна одну – кожна з них вклала за довгі роки у свої функції багато праці та неймовірних спільних зусиль. По суті, після довгого терміну перебування на посту президента КЛК Юрій Попель („бурлака”) передав естафету Еркові („чорноморцеві”), котрий і є президентом впродовж останніх 10 років. І це було правильно, оскільки очевидно, що „чорноморці” все одно є кращими лещатарями та влаштували чи не найбільше лещатарських змагів КЛК у всіх видах змагань за останні десятиліття.

Здобуття Україною незалежності стало головною подією, яка відродила наш дух. Це стало для нас початком нової епохи якраз у той момент, коли ми постали на порозі майже відходу в небуття і коли наші запал та молодість стали вичерпуватися. Ми майже були готові піддатися спокійному плину
життя, як чоловіки середнього віку. У своєму житті ми багато мріяли про незалежність України, проводили демонстрації за її свободу, агітували за неї – та ось, нарешті, 24 серпня 1991 р. наші мрії здійснилися. І що ж тепер нам залишалося робити? Головною метою нашого існування була боротьба з „Імперією зла”. Як виявилося, це було досить легко; тепер же нам слід було подумати над тим, що потрібно нашій рідній країні на її шляху до процвітання і демократії. А це вже зовсім непросто. Щорічні лещатарські табори були лише нашим власним мікрокосмом, трохи схожим на ураган - стислим, інтенсивним виявом нашого способу життя. Три десятиліття, протягом яких ми збиралися разом, були досить динамічним напруженим періодом – із здобутками та програшами на світовій арені, низкою визначних подій, коли майже щороку виникала реальна загроза існуванню нашої цивілізації від воєнних дій чи економічного розвалу. Але ми їздили на лещатах, співали, випивали і пропонували свої варіанти розвитку світу після розвалу Радянської імперії, після першої війни у Перській затоці, терористичних актів 11 вересня, Помаранчевої революції та другої війни у Перській затоці. Гучні перемоги та тріумфи неминуче змінювалися розчаруваннями. А ми все продовжували збиратися на лещата, співати, сперечатися про життя, політику, спорт та поспівчувати Україні про її долю. Безлад та нестабільність стали квінтесенцією життя, що підтримувало нас на плаву та змушувало триматися у формі.

Благодушність могла б стати похоронним дзвоном по наших зібраннях. На той час ми досягли середнього віку, і після 30 років різних заходів, організації походів та демонстрацій за незалежність України тепер ми повинні були почати думати про Україну трохи інакше, заводити нові знайомства і намагатися зрозуміти, як ми можемо почати діяти на цій новій та незвіданій території. Виступати проти „Імперії зла” було простіше. Тепер ми повинні були зрозуміти, за що нам боротися, за кого і чому. Спершу ми повинні були зрозуміти, які вони - теперішні українці, котрі майже за одну ніч з колишніх затятих комуністів перетворилися на нових „демократичних соціалістів”. Нам пощастило – ми налагодили добрі стосунки з деякими українськими дипломатами в Америці. Спочатку ми якимось чином заманили кількох схильних до ризику молодих дипломатів приєднатися до щорічних супербовл уїк-ендів. Саме завдяки їм ми змогли краще зрозуміти турботи і потреби сучасної України.

Ці дипломати приїздили до нас протягом визначального для української політики десятирічного перехідного періоду. Вони додавали до наших дискусій якісь нові спрямування, бо вони ж були безпосередньо пов’язані з нашою Вітчизною. І хоча ми приїздили на Гантер, щоб втекти від реальностей та розчарувань повсякденного життя, наша зацікавленість подіями в Україні, її заплутана політика та стосунки зі Сполученими Штатами завжди висувались на передній план розмов. Значущість цих подій виявилася у бурхливі перші дні Помаранчевої революції наприкінці листопада 2004 р. та початку 2005 р., коли до нас у Гантер завітали кілька близьких приятелів-дипломатів.

І от знову, завдяки загадковому процесу спорідненості душ, велика група дипломатів виявили себе сміливими патріотами. Взагалі-то дипломати завжди є дуже політично обережні – вони навчені бути нейтральними і поводитися дипломатично. І все ж, навіть сама їхня присутність серед розрізненої та недисциплінованої групи „реваншистів” та „націоналістів” дещо нам показала. Більшість дипломатів у Нью-Йорку та Вашингтоні просто боялися приїздити до Гантеру на наші сходини, оскільки їх учили уникати участі в таких зустрічах, насамперед, щоб не стати потенційними жертвами контррозвідки. Але дехто з тих, про кого я вже згадував, зробили сміливий та мужній крок на початковому етапі Помаранчевої революції. Олександр Потєхін та Володимир Чумак стали авторами надзвичайної „Заяви”, а Валерій Гребенюк та Олексій Святун були серед багатьох, хто потім підписав уже її наступний змінений варіант. Отже, з нами в той час були ті кілька чоловік, яких приваблювали ті ідеї, за які ми виступали, хоча ми й не знали, ким вони були на той час, але тоді ми одразу відчули, що вони виступають за те, з чим ми органічно зростали - патріотизм став частиною нашої вдачі та душі, і це була та ниточка, яка пов’язувала нас із Тарасом Чупринкою.

ВІДКРИТА ЗАЯВА групи українських дипломатів
Ми, українські дипломати, висловлюємо рішучий протест проти ганебної війни із власним народом, на яку перетворилися президентські вибори 2004 року. Сьогодні, коли наші рідні, близькі, друзі знаходяться на Майдані Незалежності, ми не можемо мовчати.

Керуючись совістю, професійною честю та присягою вірно служити державі Україна, приєднуємося до голосу українського народу, в якому звучить протест проти порушення права громадян обирати президента демократичним шляхом.

Попри тиск, залякування і масовий обман, український народ виявив свою волю. Його вибір не влаштовує тих представників політичної еліти України, які роками говорили про її європейську і демократичну орієнтацію, але у вирішальний момент показали, що Європа і демократія для них порожні слова. Народ України, лише мала частина якого мерзне сьогодні на Майдані Незалежності в Києві, довів, що він заслуговує на іншу владу.

Ми переконані, що наше мовчання сьогодні матиме наслідком подальше падіння авторитету держави, а отже і перетворення дипломатичної служби на інструмент обслуговування влади, легітимність якої вже поставлена під питання світовою спільнотою. Це остаточно перекреслить міжнародну репутацію нашої країни, відверне від неї демократичні нації світу. Ми не можемо мовчки дивитися, коли закопується в землю майбутнє України, майбутнє наших дітей.

Ми закликаємо український дипломатичний корпус підняти свій голос на захист того, у що ми всі віримо – незалежної, демократичної, чесної України. Ми, українські громадяни, вимагаємо, щоб результати виборів відображали дійсне волевиявлення народу як єдиного джерела влади в Україні.

Віримо, що інші працівники дипломатичної служби приєднаються до цієї заяви.

Радник Посольства України в США О.В.Щерба
Другий секретар Посольства України в США Ю.Б.Пархоменко
Радник Посольства України в США О.В.Потєхін
Радник Посольства України в США В.М.Чумак

Щоправда, з кожним роком дипломати ставали все молодшими, а ми - все старшими. І все ж, я думаю, що їх зачарувала товариська атмосфера та унікальні взаємини, у які вони вступили з нашою маленькою, проте особливою часточкою „діаспори” – те, що ми називаємо „еміграцією”. Їх заінтригували унікальні люди, з якими вони зустрілися спочатку у Вашингтоні, де Зен та Рибалка залучили їх до гри в теніс, а потім вони ж запросили до „найвищої точки” – катання на лещатах із Ерком, Портиком; до пісень, випивки, дебошу та поїдання сала разом із нами. Але перед тим, як їх туди запросити, ті мали пройти кілька складних випробувань на витривалість – вони мали привезти з собою справжнє українське сало (отримане дипломатичною поштою), випити літр коньяку чи віскі, три години подихати сигарним димом у Ерка в пивниці і взяти уроки лещатарства у Тодя Костюка (Рибалки), Зена (Зенка Стахова) чи Гака (Юрія Бойчука). Якщо вони проходили цей тест, то могли залишатися з нами, співати й кататися на лещатах з Ерком. Це була найвища винагорода, адже наш лещатарський клюб став нейтральним майданчиком для друзів різних політичних поглядів та все більш ексцентричних особистостей. Ми швидко ставали групою дратівливих, вічно чимось невдоволених, ексцентричних старих друзів.

Спілкуючись із цими дипломатами, деякі з нас робили для себе неймовірні відкриття в тому, що це були хлопці, які виростали в цілком інакшому та обмеженому світі радянської культури, проте деякі були багато в чому схожими на нас, навіть незважаючи на необхідність дотримуватися дипломатичного вишколу. Всі вони були високопоставленими дипломатами - керівники торговельних місій, радники посольства, начальники консульських відділів, представники військового аташату. Я пам’ятаю більшість з них, і кожен з них був по-своєму унікальною особистістю: Василь (Вася) Зоря, Олексій Бережний, Валерій (Вел) Гребенюк, Ярослав (Джеррі) Войтко, Олександр (Саша) Садовський, Юрій Панасюк, Олександр (Коньячок) Потєхін, Володимир (Вальдемар) Чумак, Олексій (Смайлі) Святун та інші, імена яких я забув, а також посли України до Об’єднаних Націй Валерій Кучинський та Юрій Сергеєв. До нас навіть приїздив справжній капітан Чорноморського флоту Сергій Гиштимулт, єдиний правдивий чорноморець серед нас. Всі вони вносили щось цікаве у наші зібрання, а також допомагали підтримувати нашу „традицію” та навіть розширювати її. Вони всі були цікавими хлопцями, оскільки при тому, що вони повинні були залишатися „дипломатичними” й стриманими, можна було помітити, що вони хотіли приєднатися до веселощів. Вони були звичайними хлопцями, проте завжди їх щось стримувало, вони були обережні – не забуваймо, що вони були виховані в системі, яка виховувала в них недовіру. А може, це був пережиток вишколу часів „холодної війни”, статусу дипломата й певного страху бути якимось чином скомпрометованим. Зрештою, серед нас є хлопці-військовики, які працювали і у Міністерстві оборони США, і Бог знає ще в яких агенціях. А їх навчали, що ми – націоналісти і „бандерівці”. І все ж вони приїздили сюди до нас, і їм подобалося бути серед синів, батьки яких були затятими ворогами „Імперії зла” та комунізму.

Але тепер усі вони - наші добрі друзі, зі своїми звичними людськими вадами та недоліками. Саме ці риси характеру та вади, що виявилися протягом понад тридцяти років взаємодії в нашій компанії, і викликають цілий вир чудових спогадів. Дружба передбачає послідовне нагромадження довіри та спільного досвіду, які допомагають самовиявленню та взаєморозумінню. Ми стали кращими людьми, бо бачили наших друзів у їхніх найкращих проявах, а деякі з них стали для нас зразками для наслідування. Люди, які вважають себе друзями, зберігають свої проблеми та секрети і можуть поділитися такою інформацією лише зі своїми найближчими товаришами. Саме в цей спосіб починаєш розуміти, що вони твої друзі – вони діляться з тобою тим, що їх найбільше хвилює - але вони це роблять приховано. Ця мовчазність і робить дружбу справжньою, бо ми не хочемо навантажувати наших друзів своїми проблемами. Стриманість, відома як класично британська „жорстка верхня губа” – це швидше соціальне досягнення, ніж психологічне порушення; саме вона уможливлює дружбу. Аристотель вважав. що дружба - дуже важлива якість для доброго громадянина: „але правда й те, що поведінка добропорядної людини часто пояснюється інтересами його друзів та його країни, і якщо треба, він може віддати за них життя”. Це було справді характерно для першої генерації „чорноморців”, більшість з яких віддала свої життя за Україну, свої родини та друзів.

Протягом трьох десятиліть наступна генерація молодших „чорноморців” стала досконалими лещатарями та чемпіонами – Марко Ґудзяк (Ґудзик), Влодко (Гарячка) і Юрко (Чаклун) Темницькі, Андрій Козак (Ширяк). Нині йде четверте десятиліття нашого лещатарства. Змагання й товариська обстановка – Гантер, УСЦАК, НАСТАР та КЛК – стали свого роду клеєм, який сполучає нас один з одним і надає імпульсу на більш серйозну Чорноморську діяльність. Багато, здавалося, б не пов’язаних між собою ниточок нашої історії, дружби й спортивної діяльності, що пов’язують нас воєдино, зійшлися в одній точці, у чудовій низці чемпіонатів КЛК з лещатарства, з 2006-2008 років. Практично всі лещатарі-„чорноморці” зібралися на горі Гантер чи то поїздити на лещатах, позмагатися чи поплавати засніженими силуетами Карпат. І більшість приїхали зі своїми родинами, а деякі навіть зі своїми онуками.

Найновіший ланцюг тріумфів i рекордів припав на 24 лютого 2007 р., а за ним згадаємо й пам’ятні змаги КЛК 8 березня 2008 р. в Гантері. У забігу 2007 р. Ширяк (Андрій Козак) мав найкращий час за всю історію змагань (27,09 сек.) та виборов звання „Найкращий лещатар КЛК” і, звичайно, 1-е місце у своїй віковій категорії разом з Гарячкою (Влодко Темницький), який став другим. Із забігу 2008 р. запам’яталося те, що Ширяк побив рекорд гантерського рекордсмена НАСТАРу, завоювавши платинову медаль. У 2006 р. Мах (Андрій Гадзевич) виграв першість у своїй віковій категорії, а Зен став переможцем у старшій групі (оскільки „Портик” благородно відмовився від участі у змаганнях, бо вже перемагав Зена останніх 3 роки поспіль). Юрко Темницький показав прекрасний час і взяв 3-є місце у своїй віковій підгрупі, хоча в 2006 р. він став переможцем у своїй віковій категорії, після того як цілий сезон цілеспрямовано тренувався за жорстким режимом. Мах не брав участі у забігу, бо був травмований.

У 2008 році ми виступили ще краще, а 10 лещатарів КЛК були нагороджені платиновими медалями – це означає, що вони побили найкращий час професійних рекордсменів, які виставили таку часову планку саме для цього забігу – і всі ми мали постаратися побити цей рекорд. Проте ще більше запам’яталася жахлива погода – цілий день ішов дощик та був густий туман. І все ж Ширяк знову показав найкращий час, а його 10-річний син був другим. Обидва дістали відповідні відзнаки у своїй віковій категорії та платинові медалі НАСТАР. А малий Ширяк ще й отримав кубок „Найкращий лещатар” через рік після того, як його батько виграв такий самий трофей. „Гарячка” був другим у віковій категорії Ширяка та дістав золоту медаль НАСТАР, в той час як Зен знову виграв у категорії „літніх чоловіків”, здобувши золото, а Орест був другим (срібна медаль НАСТАР), Тодьо Костюк – третім (бронзова медаль НАСТАР). Ерко як президент, що очолює КЛК вже 10 років, тренер та наставник щорічної „Чорноморських курсів удосконалення змагунів”, лише гордо спостерігав за тим каскадом тріумфів та нагород, що їх здобули „чорноморці”.

Хтось мені нагадав, що 100-річчя з дня народження Шухевича (народився 17 липня 1907 р.) відзначалося минулого року, і його лише злегка відзначили тільки у нашому курені. Я іноді замислююся над тим, які риси треба мати, щоб стати патріотом чи героєм, і якби ми якимось дивом опинилися серед „чорноморців” 1928 чи 1938 року, то хто б із нас міг виділитися та приєднатися до Шухевича? Звичайно, покійний Славко Лучкан („Вихор”) був би серед таких; також це міг бути Белог, який нагороджений кількома бронзовими медалями за героїзм та орденом „Пурпурове серце” за участь у в’єтнамській війні; „Йонтек”, який також воював у В’єтнамі. Ерко також був би в тій групі, оскільки його мама активно допомагала УПА у Львові; а він би вже змусив нас усіх приєднатися – саме тому він і „гетьман”. Лише одне покоління – 30 років – відділяє Шуха від Ерка, Белога та Вихора. ‘Шуха’ (це його пластовий псевдонім) був спортсменом від початку й до кінця. Він встановлював рекорди на олімпіаді „Запорізькі ігрища” (1923 р.) у 16-річному віці в бігу на дистанцію 400 м з перешкодами та запливах на 100 м вільним стилем. А взимку 1923 р. на річці Західний Буг Шухевич врятував молодого лещатаря, який провалився під лід і вже топився. Шухевич врятував лещатаря, а сам захворів на бронхіт. За цей героїчний вчинок він отримав подяку Пластового штабу – Бронзову зірку (посилання 2). Під час своїх останніх змагань на Олімпіаді 1933 р. у Львові він знову переміг на дистанції 400 м з перешкодами, а пізніше, взимку 1933 р. виграв чемпіонат КЛК у старшій віковій категорії в лещатарському кросі. Він був у складі волейбольної та баскетбольної команд, грав у футбол за клуб „Русалка” (посилання 3). То була його підготовка до наступної боротьби – це зміцнювало його тіло і дух та навчило командній роботі.

Найбільш вражаючим фактом з життя Шухевича було те, що протягом цього ж періоду 1923-1933 років, коли він був найбільш активним членом Пласту, в 1923 р. молодий Шуха спершу став членом Української військової організації (УВО), а пізніше, в червні 1930 р., став бойовим референтом ОУН (Організації українських націоналістів). Протягом того неймовірного десятиліття цей „пластун”, „чорноморець”, учень коледжу, атлет і піаніст потайки й успішно грабував банки та поштові відділення – для підпільної роботи потрібні були гроші; він знищив кількох важливих польських посадовців та російського консула у Львові. І лише після отримання диплому в Технічному університеті (червень 1934 р.) його заарештували і утримували в тюрмі, вчинивши кілька судових розправ. Його судили разом із Степаном Бандерою у червні 1936 р. і поляки додали йому до
вироку 4 роки. Він попав під загальну амністію польського уряду і його звільнили у 1937 р. (посилання 3). А решта – вже історія.


Моряки, солдати, лещатарі, спортсмени і туристи – вони відрізняються між собою, оскільки в кожного є нахил до одного або іншого виду діяльності; але спільне у них – це те, що у них все починалося з любові до природи та бажання кинути виклик природній стихії та перешкодам і подолати їх. Це - споконвічний виклик людини проти природи. Як видається, наш чорноморський курінь має ці явно виражені групи індивідуальностей, більшість із яких схилялися до певної спортивної орієнтації як частини Пластових інтересів. Існують взаємозв’язки та спільні точки наших інтересів, які нині виражаються лише як рекреаційні заняття – адже ми просто взяли те, що колись становило виклики самому виживанню людини, і перетворили його на періодичні спортивні змагання, що випробовують нашу вдачу. Але для „Чорноморців”, які жили 80 років тому, ці види спорту стали їхнім тестом на виживання.

Якось, кілька років тому, ми тихо сиділи, вдихаючи аромат сигари нашого „гетьмана”. Трапилася якась пауза у нашій „програмі”, і ми чекали наступного анекдоту, пісні чи образливої фрази. Ми всі потомилися за кілька днів жорсткого катання на лещатах та відпочинку після цього. Наш „іспит на виживання”, що полягав у суворому дотриманні графіка розваг та фривольної забави, всіх просто замучило – з кожним роком воно ставало все суворішим. Дехто відкрито ставив питання – після того, як Ерко переніс кілька серйозних операцій, що становили загрозу його життю – чи вдасться через рік знову зібратися в Ерковій „спелунці”. Усі ми сподівалися, що якимось чином ми все одно знову зберемося разом, ще для одного збіговиська – можливо, й востаннє. Це міг бути наш останній похід. Дехто навіть хотів зробити знимку з „гетьманом” Ерком – про всяк випадок. На щастя, Ерко з його невгамовністю, вичухався і – знову повів нас уперед із його юнацьким ентузіазмом та напористістю; ми могли бути спокійні ще кілька років. Але для нашого покоління нарешті настане час припиняти цю традицію. Як вона завершиться і хто залишиться стояти до кінця? Чи зможе наступне покоління „чорноморців” еволюціонувати й перетворити ці щорічні зібрання у щось інакше – можливо, слід зосередитися на організації звичайних лещатарських кросах із членами родини, міряти снігу чи їздити на сноубордах. Традиції та ритуали мають свій початок і кінець – і більшість із них забуваються вже через одне покоління. Наші традиції відродилися в Америці і пройшли через три покоління. Так хто ж прийме смолоскип, щоб передати його наступній генерації?

Посилання
1. Kuzhmovych O. (Ed.), 1989. Almanac, 1924-1984, KLK-Ukrainian-American Sport Club; Kviv-Munchen-New York. 240 pp.
2. Штокало В. (ред.) 2005. Роман Шухевич: постать на тлі доби воюючої України. Тернопіль. «Ідея і чин», 336 стор. Доповіді з конференції, 28-29 вересня 2000 р. в Тернополі.
3. Мірчук П. (1970). Роман Шухевич – командир армії безсмертних. Товариство колишніх вояків УПА, Нью-Йорк-Торонто-Лондон, 269 стор.

Джерело:
CHORNOMORTSI