Зен, ЧM та Любко, ЧM  
29 квітня 2006 р.

Походження вислову «Navigare nessesse est, vivere non» має довгу та шляхетну історію, і він виник через низку подій античної епохи, відомих кожному школяреві, який вивчав історію перед другою світовою війною. Нині декілька сотень яхт-клубів, морських товариств, компаній і братських товариств, в тому числі й „Чорноморці”, взяли цю фразу собі за керівне гасло. Яким же було походження цього вислову і в якому історичному контексті його було сказано? Справжнє походження цього вислову досить цікаве і, що примітно, він безпосередньо пов’язаний з маленьким, але водночас важливим епізодом завжди буремної історії Чорного моря.

Зазвичай ми думаємо про українську історію Чорного моря лише починаючи з часів варягів та козацьких набігів на Константинополь. Проте Чорне море має історію, яка сягає біблейських часів – на думку деяких археологів, можливо, навіть таких давніх, як часи всесвітнього потопу. За останні 5000 років за кожний квадратний метр Понту (землі на узбережжі Чорного моря) точилася боротьба не менше стo разів – хвилі азійських варварських орд, греків, римлян та інших європейців накочувалися на нього одна за одною. Самі прибережні води, порти і торговельні шляхи ставали джерелом постійних конфліктів між великими морськими потугами стародавніх часів та сьогодення.


В 14-річному віці В. Моцарт написав оперу “Mithradate, re di Ponto” („Мітрадат, Цар Понтійський”). У тому, що ця історія була добре відома в Європі у 1770 році, не було нічого дивного, адже будь-яка освічена тогочасна людина була добре обізнана з римською та грецькою історією. Моцарт не лише написав музику: йому потрібно було написати й саму історію, лібрето, а отже, він мав бути досить детально обізнаний з історичними фактами для створення цієї трагічної опери. На той час європейці також захоплювалися „східними” речами – це слово вживалося у відношенні до Єгипту, Близького Сходу та взагалі всього іноземного, включаючи скіфів та сарматів. Польська шляхта вважала, що вона походить від сарматів – цю думку обстоював польський історик XV століття Ян Длугош. „Сарматство” стало домінуючим стилем життя, культурою та ідеологією шляхти в Польсько-Литовському князівстві XVІ – ХІХ століть польського „відродження”. У ХІХ столітті сарматську культуру та ідеали продовжив популяризувати Генрик Сенкевич у своїй трилогії („Вогнем і мечем”, „Потоп”, „Пан Володийовський”). Території Польщі та України на географічних картах того періоду зображено як „Сарматію”. Скіфи, а також сармати, які частково пересікалися з ними в Понтійських степах України, були союзниками Мітрадата в боротьбі проти Риму.

Мітрадат VI Євпатор (132 – 63 рр. до нашої ери) був одним із найзапекліших ворогів Риму після Ганнібала, який таку славу заслужив 150 роками раніше. Він правив своїм царством, яке називалося Понт, у 120 – 63 рр. до н.е. і протягом більшої частини цього періоду був змушений боротися з Римом, послідовно просуваючи кордони своєї імперії далі на захід, і в період свого розквіту вона включала степи сучасної України від Дону до Дністра та переважну частину територій сучасної Туреччини, Сирії, Іраку та Грузії. Це була багата і важлива імперія, через яку пролягав торговий шлях до Середземного моря та до серцевини Римської імперії. Фактично цар контролював порти Чорного моря і торговельні шляхи, а столиця знаходилася в Синопі, де перебував еллінський імператорський двір, що був створений одним з генералів Олександра Великого в результаті його завоювань (імперія Селесидів).

Сам Мітрадат почав швидко розширювати досить невеличку імперію в північній Туреччині, що стала загрожувати домінуванню Риму в Середземному морі. У 115 р. до н.е. Мітрадат, все ще у підлітковому віці, перетнув Чорне море, щоб втрутитися в конфлікт між еллінським царством у Криму („Боспорське царство”) та їхніми сусідами з північних степів – скіфами. У такий спосіб як Крим, так і значна частина територій північного чорноморського узбережжя сучасної України, включно з багатьма стародавніми торговими портами (Ольвія, Херсонес, Пантікапей), заснованими греками у 5-му та 6-му ст.. до н.е., увійшли до складу імперії. Мітрадат спромігся досягти такого швидкого розширення через те, що практично з 90-го до 30-го років до н.е. Рим роздирала велика внутрішня нестабільність – на цей час припали повстання рабів (Спартак) та громадянські війни. Римлян це відволікало, проте не настільки, щоб звертати увагу на схід. Мітрадат навіть на деякий час визволив від римського панування Грецію та став союзником із славнозвісними кілікійськими піратами південної Туреччини, Птоломейською династією Єгипту та навіть із самим Спартаком. Всього було три „мітрадатських війни”, подібно до того, як 100 років раніше було три „пунічних війни”, і незважаючи на великий неспокій та соціальні заворушення в Римі, на боротьбу з Мітрадатом було направлено найкращих римських полководців.

У Першій війні (89 – 85 рр. до н.е.) брав участь юний Юлій Цезар, а також Сулла – визначний генерал, який пізніше став римським диктатором. Перша війна закінчилася підписанням мирного договору, і Мітрадату довелося поступитися деякими з своїх територій. Другу „мітрадатську війну” (83 – 82 рр.) розпочав римський губернатор однієї з провінцій, за яку точилася боротьба. Вона закінчилася нищівною поразкою римлян, а Мітрадат відвоював більшість із територій, які він втратив під час першої війни. На піку своєї слави він мав понад 400 бойових кораблів, 50 тис. чоловік у кінноті та 250 тис. у піхоті. Його союзниками були скіфські правителі, що жили на берегах Евксінського (Чорне) та Меотського (Азовське) морів. Третя „мітрадатська війна” (73 – 63 рр.), як і багато воєн до цього, почалася після смерті римського васала – правителя Бітинії (території в південній Туреччині), який заповідав своє королівство римлянам. Мітрадат негайно оскаржив цю передачу та почав наступальну кампанію з метою відвоювання своєї території. Римляни відреагували швидко та послали консула Лукулла, який досяг великих успіхів, спочатку вигнавши Мітрадата до свого союзника – вірменського правителя Тиграна ІІ. Проте він утік і, перегрупувавши війська, в 67 р. до н.е. витіснив посланців Лукулла зі своїх територій.

Водночас Мітрадат підбурював своїх союзників – кілікійських піратів, що базувалися у південній Туреччині - підривати та виводити з ладу торгові шляхи римлян у Середземномор’ї. Це призвело до дефіциту поставок зерна в Римі та підвищення цін, що загрожувало голодомором. На боротьбу з піратами Рим направив свого найкращого полководця, Помпея, і він своє завдання успішно виконав. Він виявився дуже здібним військово-морським командиром, переслідуючи кілікійських піратів, хоча свій досвід здобув лише в наземних битвах. Послугами цих піратів Мітрадат користувався під час своїх кампаній проти Риму. За свідченнями Плутарха („Паралельні життя”, 75 р. н.е.) їхні дії були настільки успішними, що вони контролювали понад 400 міст по всьому Середземномор’ю і здійснювали сміливі рейди у водах недалеко від Риму. Помпей одержав флот з 500 суден, які він розподілив по Середземному морю, розділивши берегову лінію на 13 провінцій, у тому числі забезпечивши контроль над Босфорською протокою – з тим, щоб у піратів не було безпечного притулку, куди вони могли б сховатися, коли їх будуть витісняти з цієї території. Він особисто командував воєнною кампанією у водах поблизу узбережжя Кілікії (південна Туреччина) та знищив їхні наземні бази.

Роком пізніше, у 66 р. до н.е., Помпей фактично завершив третю війну, витіснивши Мітрадата з Малої Азії до його останнього оплоту на Меотському морі - Пантікапея (Керч), де правив його син Макер. Помпей переслідував Мітрадата аж до місць, де зараз знаходяться Вірменія та Грузія. Один з капітанів Помпея командував флотом, який плив з Босфору назустріч Помпею в Колхіді (Грузія). Він би міг продовжити погоню за Мітрадатом аж до Меотського моря (Азовське), однак „албанці” (так римляни називали народ, що населяв територію сучасного Азербайджану), яких він завоював раніше, знову зчинили бунт. Помпей повернув назад, а наступні кампанії підвели його майже до берегів Гірканійського моря (Каспій). Він вирішив не переслідувати Мітрадата, „вважаючи, що легше буде розгромити війська правителя під час війни, ніж схопити його особисто в той час, коли він перебуває в бігах, не бажаючи задарма витрачати сили на марну погоню” (Плутарх, „Паралельні життя”). Тим часом Макер не бажав противитися римлянам і через це був убитий своїм батьком, котрий продовжив розбудовувати армію зі скіфських, фракійських та сарматських кіннотників, маючи намір напасти на римські володіння у Фракії на Балканах (Румунія, Болгарія). Однак Фарнас, молодший син Мітрадата, повстав проти батька та прийняв на себе командування військами. Утративши все, Мітрадат покінчив життя самогубством (у 63 р. до н.е.) у старовинному місті Пантікапеї (нинішня Керч). Фарнас надіслав обезголовлене тіло до Помпея, який віддав Мітрадатові повні військові почесті та поховав його в Синопі. Після тріумфального повернення до Риму в 62 р. до н.е., Гней Помпей одержав титул „Магнус” за те, що розгромив як піратів, повернувши римському народові „панування на морі” (“imperium maris”), так і покінчив з Мітрадатом та збільшив володіння імперії майже до Каспійського моря.

Протягом декількох століть Пантікапей (Керч) був столицею Боспорського царства – ірансько-еллінського царства, яке служило домом для перших чорноморських греків V – VI-го століть до нашої ери, місце яких у подальшому зайняли фракійці, скіфи та сармати. Гора Мітрадат височіє над сучасною Керчю та Азовським морем. Однак за часів грецьких поселень Пантікапей розташовувався на плато, тобто на горі Мітрадат. Значну частину території цього плато і досі займають. наполовину розкопані руїни та фундаменти. В стародавні часи Пантікапей був одним з аванпостів морської імперії Перикла, поставляючи продовольство для греків на батьківщині. Коли ж громадянські війни в Греції та наступні пелопоннеські війни відволікли увагу від аванпостів, фракійці (що населяли сучасну Болгарію) скористалися нагодою, щоб узяти над ним контроль та у 432 р. до н.е. створити Боспорське царство. Постійні набіги варварів у ІІІ – IV ст. нашої ери (готи і гуни) зруйнували більшість міст уздовж чорноморського узбережжя. Керч було відбудовано лише за візантійських часів на схилах гори Мітрадат.

У вересні 57 р. до н.е. Рим потерпав від одного з періодичних голодоморів, який стався частково через неврожай, а також через піратські набіги на торговельні шляхи, і жителі Риму були налаштовані дуже войовничо. Рим знову звернувся по допомогу до Гнея Помпея Магнуса, насамперед через те, що він так успішно боровся з кілікійськими піратами. Йому було надано надзвичайні повноваження та повний контроль за виробництвом зерна, засобами транспорту та портами на період п’яти років. Він заручився підтримкою багатьох найкращих та найрозумніших родин і громадян тогочасного Риму, в тому числі Цицерона, та узяв під контроль виробництво, морські шляхи, наземні шляхи та гавані. Він особисто здійснював морські подорожі до Сардинії, Сицилії та Африки з перевірками ходу збирання врожаю та відвантажень. Час мав дуже критичне значення – запаси зерна в Римі швидко скорочувалися, а люди впадали у відчай. У його руках перебувала доля Республіки. Коли перший конвой був готовий підняти паруси, щоб відплисти з Сицилії до порту Остія (Італія), несподівано здійнявся шторм. Капітани та командир флотилії відмовилися виходити в море. Однак Помпей розумів усю серйозність політичної та соціальної ситуації в Римі та наполягав на тому, щоб флот відчалив негайно. Гаяти часу було неприпустимо. Як пише Плутарх, Помпей забрався на флагманське судно, наказав віддати швартови та вигукнув: “navigare necesse est, vivere non est necesse” („потрібно плисти, жити не потрібно”). „І цим поривом завзяття та мужності, якому сприяла добра удача, він наповнив моря кораблями, а ринки зерном, і забезпечених ним надлишків вистачило також для чужинців, і був достаток та переповнення через край, як від джерела, для усіх” (Плутарх). Уже вкотре Рим був урятований Помпеєм.

Однак у наступні роки політична ситуація в Римі залишалася нестабільною та швидко погіршувалася. Рим був охоплений кризою, простолюдини вимагали розширення своїх представницьких прав, а безсовісні політики служили лише своїм власним інтересам. Помпей на той час неохоче займався політикою, і ним маніпулювали інші люди, користуючись його славою та впливом. І хоча він протягом тривалого часу був другом Цезаря, він неохоче погодився протистояти Цезаревим амбіціям. Після того, як Цезар перетнув Рубікон, Помпей втік з Риму, підняв армію та флот з більш ніж 500 суден та провів декілька битв з військами Цезаря. У 48 р. до н.е. свою найбільшу битву він програв, відступив із своїми суднами та відплив до Єгипту, сподіваючись, що Птоломей XIII зустріне його як союзника. Замість цього група, надіслана Птоломеєм, вдерлася на його трирему та вбила Помпея. Так трагічно закінчили своє життя два великих героя та суперника з невеличкої частинки історії, пов’язаної з драмою Чорного моря.