{mosimage} Народився Пилип Орлик 11 жовтня 1672 року в селі Косуті Ошмянського повіту на Віленщині. Рід Орликів походить із старої баронської фамілії, поширеної у Чехії, Моравії та Шлезьку. Один з представників цього роду за часів гуситського руху ХIV — початку ХV ст. перебрався до Польщі, а відтак до Литви. Саме від цієї лінії й походять предки Пилипа Орлика. 1673 року під час польсько-турецької війни у битві під Хотином загинув його батько. Початки освіти П. Орлик здобув, ймовірно, у єзуїтській школі у Литві. Пізніше вступив у Києво-Могилянську академію, яку закінчив 1694 року. 1698 року посів посаду кафедрального писаря у Київській митрополії. Того ж року одружився з дочкою полтавського полковника Герцика Ганною. Близько сходиться із викладачем Колегіуму, відомим церковно-політичним діячем, філософом та письменником Стефаном Яворським, який був його добродієм і повірником. З 1700 року завдяки протекції Стефана Яворського обіймає посаду канцеляриста, потім старшого канцеляриста Генеральної військової канцелярії, керуючого справами Генеральної військової канцелярії. На освіченого молодого інтелігента звернув увагу гетьман Іван Мазепа, якому Пилип Орлик 1695 року написав панегірик «Алкід Російський». 1702 року народився син Орлика — Григір, хрещеним батьком якого був Мазепа. 1707 року Орлик стає генеральним писарем Війська Запорозького, одним з найближчих помічників Івана Мазепи, виконує важливі дипломатичні доручення гетьмана у його таємних зносинах з антиросійською польською верхівкою. У жовтні 1707 року Мазепа утаємничує Орлика у свої плани підготовки антиросійського повстання і шведсько-українського союзу. Під час подій 1708—1709 років і поразки шведсько-українських військ під Полтавою Орлик залишився на боці Мазепи і разом з ним відступив на територію Туреччини, в Бендери. Після смерті Мазепи, коли постало питання про вибір нового гетьмана на противагу Іванові Скоропадському, поставленому на Україні Петром I, вибір упав на П.Орлика, якого обрали гетьманом 5 квітня 1710 року. У день виборів було проголошено державну Конституцію, яка називалася «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького». Перебуваючи до кінця життя в еміграції, Пилип Орлик уклав союзні договори зі Швецією (1710), кримським ханом (1711, 1712), вступав у переговори з Туреччиною, намагаючись схилити ці країни до війни з Московською державою з метою визволення України. 1711 року разом з кошовим Костем Гордієнком здійснив військовий похід запорожців та союзних татарських військ на Правобережну Україну, здобув Білу Церкву, дійшов до Фастова, але через зраду татар відступив до Бендер. Влітку 1711 року турки, татари разом з польсько-українським військом завдали поразки російській армії над Прутом. З 1914 року, після того, як Орликові не вдалося реалізувати свої плани визволення України, він разом з Герциком, Войнаровським, Мировичем переїжджає до Швеції, у 1720 році — до Австрії, пізніше — до Чехії. З 1722 по 1734 рік живе у Греції в місті Салоніки. 1740 року почалася війна між Туреччиною і Росією, на яку Пилип Орлик покладає надії. Але після укладення між обома країнами Білогородського миру його надії не справдилися. Помер Пилип Орлик 24 травня 1742 року в Яссах у Молдавії.

Високоосвічений, з тонким національно-політичним розумом, палкий і свідомий патріот і борець за незалежну Україну, Пилип Орлик виділявся у тогочасному середовищі української козацької старшини. Навіть історики XIX століття, зокрема Соловйов, Ключевський та Костомаров, незважаючи на негативне ставлення до українських визвольних ідей, не могли не зауважити його щирості й чистоти замірів. Орлик являв собою цілком новий тип патріота й інтелігента, який у неймовірно тяжких умовах еміграції не полишав думки про відновлення самостійності української держави. Найактивніший провідник мазепинської ідеї, він присвятив ціле своє життя створенню західноєвропейської коаліції, яка б допомогла визволити Україну. Вигнанець, гетьман-емігрант, з невеликою групою однодумців — А.Войнаровським (небожем І.Мазепи), полковником Д.Горленком, генеральним писарем І.Максимовичем, генеральним суддею К.Довгополим, генеральними осавулами Г.Герциком та Ф.Мировичем — робив одчайдушні спроби умовити уряди Швеції, Німеччини, Польщі, Франції, Туреччини на спільну боротьбу з царем. Орлик активно листувався з монархами та іншими високими зверхниками цих держав, порушував українську проблему на різних приватних та офіційних зустрічах. Він намагався скористатися будь-якою можливістю, щоб зацікавити європейські держави вирішенням долі України. Ніхто більше за Пилипа Орлика не зробив у той час, аби українське питання стало часткою загальноєвропейської політики першої половини ХVIII століття. «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або так звана «Конституція Пилипа Орлика», яку було проголошено у день його виборів гетьманом, є унікальним документом, який дослідники небезпідставно називають однією з перших у світі демократичних конституцій. Головна ідея її — повна незалежність України від Польщі та Росії, причому кордони з Польщею визначалися по річку Случ, як за Богдана Хмельницького. Крім визначення території української держави, цей документ визначав права усіх верств населення України, незалежне становище Запорозької Січі від Польщі та Росії. Гетьман призначався главою держави, поряд з ним мала діяти Генеральна старшинська Рада, що певною мірою обмежувала владу гетьмана й регулювала його відносини з народом. Крім старшини до Ради мали увійти представники від кожного полку. Державний скарб відділявся від гетьманського, на утримання гетьмана виділялися строго визначені окремі землі та кошти. Полковники та сотники повинні були обиратися демократично — вільними голосами козаків чи сотні. Гетьман зобов’язувався стежити за справедливим розподілом і збиранням державних податків, що сплачувалися козацькими підпомічниками, селянами, міщанами, купецтвом. Визначальною рисою Орликової Конституції, яка, власне, робить її однією з найдемократичніших серед усіх тогочасних подібних державних актів, є пункти, котрі обмежували гетьманську владу на користь старшинської ради — своєрідного козацького парламенту, до якого мали увійти не лише генеральна старшина й полковники, а й представники Запорожжя та полків — від кожного по одній заслуженій особі. Конституцію України одразу по її прийняттю визнали уряди Швеції і Туреччини. Вона й сьогодні вражає своєю актуальністю й високим правовим рівнем. Вчені й політики нині не без підстав вважають, що, втіливши ідеї її натхненника, гетьмана Івана Мазепи, вона як державний акт республіканського спрямування на 80 років випередила ідеї Французької революції. Після Орлика залишилася літературна спадщина у формі листування, універсалів, промов, панегіриків та «Діаріуша подорожнього», тобто щоденника. Вони свідчать, що Пилип Орлик був вельми освіченою людиною і мав неабиякі публіцистичні здібності. Майже всі його писання вирізняються надзвичайною художністю, бароковим красномовством, вільним володінням кількома мовами, частим звертанням до історичних прикладів та міфології. Такі, наприклад, його листи до Карла XII, запорожців та гетьмана Івана Скоропадського, в яких він описує злигодні народу під час татарських набігів. Особливо цікавий для характеристика Орлика як письменника-публіциста його «Діаріуш», у якому він робив записи від 11 жовтня 1720 року до кінця 1730 року. Писано його добірною польською мовою, рясно оздобленою латинізмами та церковнослов’янізмами. Соковито, емоційно, з цікавими деталями та характеристиками описує він свої відвідини та прийоми у себе багатьох визначних людей Європи: французьких священиків, англійського консула, солунського митрополита, ігуменів афонських монастирів, купців з багатьох країн, дипломатів, політиків та високих державців тих країн, де йому довелося побувати. Як ерудит і книголюб, він пише про враження від прочитаних книжок. Газети є його улюбленою лектурою. Орлик виявляє глибоку пошану до французької мови, вивчивши майже досконало її в літньому віці. Він навіть перекладав без труднощів з французької мови на польську шеститомну історію грецької схизми єзуїта Мембурга. Окремою сторінкою спадщини Орлика є його листування латинською, французькою, польською та тогочасною українською, або руською, мовами. Поміж особами, з якими гетьман листувався, були відомі люди, зокрема граф Флемінг, перший міністр польського короля Августа II, гольштинський князь, англійський амбасадор, Єрусалимський патріарх, великий візир, кримський хан, гетьман Скоропадський, шведський король, запорозькі козаки на турецьких землях та ін. Та найбільші клопоти Орликові — його Батьківщина, тому в «Діаріуші» знаходимо багато звісток з України, що їх він намагається добути за будь-якої нагоди від купців, дипломатів, з листів та тогочасних газет. Орликів стиль і багатогранна освіченість ставлять його в один ряд з найвидатнішими представниками української вченої еліти кінця ХVII — початку ХVIII століття, яка виховалася в стінах Києво-Могилянської академії і складала той культурний осередок, котрий увійшов в історію культури як Київські Атени, ідеологом і лідером якого був Іван Мазепа. Тридцять років Пилип Орлик поневірявся по Європі, зазнавав злигоднів, нестатків, переслідувань агентів Петра I та його наступників, однак все-таки неухильно й послідовно, як міг у тяжких умовах еміграції, боровся за визволення України. У своїх листах і в щоденнику він не раз порівнював себе з чоловіком, якому буря розбила корабель: «Як корабельник, котрого застануть в океані противні вітри, змучений ними і виглядає ясної погоди, так і я, змучений безнастанними нещастями, заведений у своїх надіях, очікував і очікую обіцяної втіхи...» Та його надіям судилося здійснитися лише через два з половиною століття... Скінчив своє багатостраждальне життя Пилип Орлик у Яссах, неподалік Бендер, де свого часу знайшов вічний спокій його великий попередник — гетьман Іван Мазепа і де було прийнято Конституцію України. Перед смертю Орлик послав листа до запорожців, нагадуючи їм про високий обов’язок захищати рідну землю. Мудрий державець, дипломат, творець нашої першої Конституції зустрів смерть у такому убозтві й бідності, що молдавський господар мусив поховати його власним коштом.

** Орлик був людиною висококультурною, європейцем в повнім розумінні цього слова... Він належав до людей барокової доби, просякнутих глибокою релігійністю... Життя примушувало його до компромісів, але душа залишалася чесною і щирою, здатною до найбільших обмежень і самопосвяти.