V

Незабаром увесь польський південний захід опинився в лазурях страху. Скрізь пролетіла чутка: "Запорожці!.. З'явилися запорожці!.." Все, що могло рятуватись, рятувалося. Все здіймалося з місця й розбігалось, як звичайно бувало тієї безладної, безпечної доби, коли не зводили ні фортець, ні замків, а просто, абияк ліпила собі людина солом'яне житло на годину, бо кожне думало: навіщо марнувати працю і гроші на хату, коли не сьогодні, то завтра набіжить татарин і спалить усе дощенту. Все сполохалось: хто міняв волів і плуга на коня й рушницю і рушав до полку; хто ховався, женучи худобу й забираючи все, що тільки можна було забрати. Траплялися, правда, й такі, що оружною рукою зустрічали несподіваних гостей, та більше було таких, що тікали завчасу. Усі знали, що нелегко мати справу з буйним, гартованим у вічних битвах людом, відомим під назвою Запорозького Війська, яке у свавільному на око безладі зберігало доладне обміркований лад на час битви. Кінні їхали, не обтяжуючи й не перевтомлюючи коней, піші йшли спокійно за возами, і ввесь табір рухався тільки вночі, а вдень ставав на відпочинок, вибираючи для цього пустища, незаселені місця або ліси, яких тоді було ще доволі. Заслані наперед пластуни та вивідачі дізнавалися й вивідували, де, що і як. І часто там, де запорожців найменше сподівались, вони раптом з'являлися — і все тоді прощалося з життям. Пожежа обіймала села; товар і коні, що їх не гнали за військом, — усе забивалося на місці. Щедрою рукою відплачували козаки давні кривди...

Прелат одного монастиря, почувши про близький прихід їхній, прислав од себе двох ченців сказати, що вони не так поводяться, як належить, що між запорожцями й короною є згода; що вони порушують своє зобов'язання щодо короля, а разом з тим і всяке народне право.

— Скажи біскупові од мене й від усіх запорожців, — відповів кошовий, — щоб він нічого не боявся: це козаки тільки запалюють і розкурюють свої люльки.

І незабаром величне абатство охопив нищівний вогонь, і велетенські готичні вікна його похмуро зирили крізь розкошлані хвилі вогню. Юрби втікачів — ченців, жидів, жінок — раптом звелелюднили ті міста, де була хоч яка-небудь надія на військову залогу чи міське рушення. Запізніла військова допомога, що її часом надсилав польський уряд, складалася з невеликих полків, які або ж не могли козаків знайти, або ж страхалися й повертали спиною при першій же сутичці і шпарко втікали на своїх прудких конях. Траплялося, що чимало польських військових старшин, які досі святкували перемогу в багатьох битвах, зважувалися, з'єднавши свої сили, стати груди на груди із запорожцями. І саме тут найбільше випробовували себе молоді козаки, які цуралися корисливих грабунків та безоружного ворога, а палали бажанням показати свій бойовий хист перед старими вояками й помірятися один на один з метким та хвалькуватим ляхом, що красувався на пишному коні в опанчі, вильоти якої майоріли на вітрі. Потішна то була наука. Багато вже вони здобули собі кінської збруї, коштовних шабель та мушкетів. За один місяць змужніли й геть перемінилися тільки що обпірені пташата, що стали мужами. Риси їхнього обличчя, у яких досі виднілася якась юнацька м'якість, тепер стали грізні й могутні. А старому Тарасові любо було дивитися, як обидва його сини були в перших лавах. Остапові, здавалося, був на роду написаний вояцький шлях і тяжке вміння вершити військові справи. Жодного разу не розгубившись і не знітившись ні за яких обставин, з холодним спокоєм, майже неприродним як на двадцятидворічного юнака, він миттю міг визначити всю можливу небезпеку, зважити становище і тут-таки знайти спосіб, як ту небезпеку обминути, але обминути так, щоб потім певніше її подолати. Вже тепер видко було, що кожний рух його, сповнений певності, виявляв хист майбутнього провідника. Силою повівало від його постави, а лицарське його завзяття вже набуло лев'ячої прикмети.

— О, та з нього буде з часом добрий полковник! — тішився старий Тарас. — Їй-богу, добрий буде полковник, та ще такий, що й батька заткне за пояс!

Андрій увесь занурився в чарівну музику шабель і куль. Він не знав, що то значить обмірковувати, зважувати чи заздалегідь міряти свої й чужі сили. Скаженою млістю і райською втіхою сповнювала його битва. Якийсь розкішний бенкет увижався йому тієї хвилі, коли розпалюється чоловікові голова, в очах усе миготить і змішується, летять голови, гучно падають на землю коні, а він, як п'яний, женеться серед свисту куль та блиску шабель, завдаючи всім ударів і не відчуваючи ударів, завданих йому. І не раз дивувався старий Тарас, бачучи, як Андрій, ведений самим лише п'янким захватом, кидався туди, куди б ніколи не насмілився розважний і розумний, і самим скаженим своїм натиском чинив такі дива, що не могли начудуватися й бувалі козаки. Дивувався і старий Тарас, промовляючи:

— І це добрий — враг би його не взяв! — вояка! Не Остап, а все ж добрий, також добрий вояка!

Військо поклало собі йти просто на місто Дубно, де, казали, було чимало скарбу й багатих мешканців. За півтора дня похід скінчився і запорожці з'явилися перед містом. Міщани вирішили оборонятися до останньої змоги і воліли вмерти на майданах і вулицях перед своїми порогами, аніж пустити ворога в домівки. Високий земляний вал оперізував місто; де вал був нижчий, там виступали муровані стіни, чи будинок, що був за батарею, або навіть дубовий частокіл. Залога була досить міцна і відчувала всю важливість своєї справи. Запорожці з шаленим запалом подерлися були на вал, але звідтіль їх зустріли доброю картеччю. Міщани й міське поспільство, як видко, теж не сиділи, згорнувши руки, а стояли купами на міському валу. В їхніх очах світився відчайдушний опір; навіть жіноцтво відважилось узятися до діла, і на голови запорожцям полетіло каміння, бочки, гаряча смола, а наостанці й мішки з піском, що запорошував очі. Запорожці не любили мати справу з фортецями, облога — то була не їхня робота. Кошовий звелів відступити і сказав:

— Нічого, панове-браття, ми відступимо. Та нехай буду я поганий татарин, а не християнин, коли ми випустимо хоч одну живу душу з міста. Хай, коли так, передохнуть усі, як пси, з голоду!

Військо відступило, облягло все місто і знічев'я почало спустошувати околиці, випалюючи ближчі села, скирти незвезеного хліба, і випасаючи табуни своїх коней на невижатих нивах, де, як навмисне, хвилювався повний колос, що свідчив про надзвичайний урожай — щедру нагороду всім хліборобам. Міщани з жахом дивилися, як нищили засоби їхнього існування.

А тим часом запорожці, обперезавши все місто у два ряди своїми возами й обсівшись куренями так, як і на Січі, курили свої люльки, мінялися здобутою зброєю, грали в довгої лози, в чіт і лишку, і з убивчою байдужістю поглядали на місто. На ніч розпалювали багаття. Кашовари готували в кожному курені куліш у здоровенних мідних казанах. Коло багаття, що горіло цілу ніч, стояла безсонна варта. Та скоро запорожцям набридло байдикувати, набридла така довга тверезість, без ніякого до того ж діла. Кошовий звелів навіть подвоїти пайку горілки, що іноді траплялося у війську, якщо не передбачалося тяжкого чину й переходів. Молодим, а особливо синам Тараса Бульби, не подобалося таке життя. Андрій помітно нудився.

— Нерозумна голово, — казав йому Тарас, — терпи, козаче, отаманом будеш! Ще не той добрий лицар, хто не занепав духом у важливій справі, а той добрий лицар, хто й без діла не занудиться, хто все витерпить і хоч ти йому що, а він таки свого доскочить.

Та не зійтися запальному юнакові зі старим. У кожного своя натура, інакшими очима дивляться вони на ту саму справу.

А тим часом нагодився і Тарасів полк, що його привів Товкач; з ним прибуло ще два осавули, писар та інша військова старшина; всіх же козаків набралося понад чотири тисячі. Було чимало між ними й охочекомонних, що піднялися своєю волею, без жодного заклику, як тільки почули, в чому справа. Осавули привезли Тарасовим синам благословення від старенької матері й кожному по кипарисовому образкові з Межигірського Спаса. Понадівали на себе святі образки обидва брати і мимоволі задумалися, згадавши свою сердешну матір. Що ж віщує їм і промовляє це благословення? Чи благословення на звитягу над ворогом і бучне повернення до вітчизни зі здобиччю і славою, на вічні пісні кобзарям, чи, може?.. Та ніхто не знає свого майбутнього, і стоїть воно перед людиною, як осінній туман, що знявся над болотом. Несамовито шугає у нім то вгору, то вниз, черкаючи крильми, птаство, не розпізнаючи в очі одне одного: горличка не бачить шуліки, шуліка не бачить горлички, і ніхто не знає, чи далеко літає він од своєї погибелі...

Остап давно вже взявся до свого діла і відійшов до куренів. Андрій же, сам не знаючи чого, почував якусь задуху в серці. Козацтво вже повечеряло, давно згас вечір; чудова липнева ніч огорнула все повітря; та він не йшов до куренів і не лягав спати, а мимоволі задивився на картину перед собою. На небі тонким і гострим блиском миготіли зорі. Поле далеко вкрили розташовані на ньому вози з підвішеними мазницями, облитими дьогтем, з усяким добром і харчами, набраними у ворога. Коло возів, попід возами й далі від возів — скрізь було видно запорожців, що порозлягалися на траві. Усі вони спали, мальовничо порозкидавшись: дехто підмостив собі мішок під голову, хто шапку, а хто й бік свого товариша. Шабля, мушкет, люлька-носогрійка з мідними бляшками й протичками, кресало, кремінь і губка — все було при кожному козакові. Важезні воли, підібгавши під себе ноги, лежали великими білими купами і здавались звіддаля сірими каменюками, розкиданими по всьому полі. Звідусіль із трави вже здіймалося густе хропіння сонного козацтва, а з поля двінким іржанням відгукувалися на нього козацькі жеребці, сердячись на свої спутані ноги. А тим часом щось величне і грізне долучилося до краси липневої ночі. То були заграви пожеж, що догоряли на околицях. В одному місці полум'я спокійно й велично стелилося по небі; в другому, натрапивши на щось дуже горюче, раптом зривалося вихором, свистіло й летіло далеко, під самі зорі, де одірваними клаптями гасло попід найдальшими обріями. Там обгорілий чорний монастир, як суворий карте-зіянський чернець, стояв грізно, відсвічуючи на кожен відблиск своєю похмурою величчю. Там горів монастирський сад. Здавалося, чути було, як сичать дерева, охоплені димом, і коли вибивався вогонь, він раптом освічував фосфоричним, лілово-вогняним світлом спілі китиці слив чи обертав у червоне золото то тут, то там пожовклі груші; і тут таки серед них чорніло, висячи на стіні будівлі чи просто на гілляці, тіло бідолашного жидка або ченця, що горіло разом з будівлею в огні. Над вогнем кружляло вгорі птаство, що здавалося купкою темних маленьких хрестиків на вогняному полі. Обложене місто немовби заснуло. Шпилі, і дахи, і частокіл, і мури його тихо спалахували відблисками далеких пожеж.

Андрій обійшов козачі ряди. Багаття, біля якого сиділа сторожа, вже ледве блимало, і сама сторожа спала, видко, попоївши саламахи й галушок на весь козацький апетит. Він трохи здивувався з такої безпечності, подумавши: "Добре, що близько нема ніякого сильного ворога і нема кого боятися". Нарешті й сам підійшов до одного з возів, виліз на нього й ліг горілиць, підклавши під голову руки, та не міг заснути і довго дивився на небо. Воно все було перед його очима; чисте й прозоре було повітря; купина Чумацького Шляху, що навскіс підперізував небо, вся потопала в сяєві. Хвилинами Андрій мовби непритомнів, і якийсь легенький туман дрімоти затуляв на мить перед ним небо, а тоді воно знову прояснювалось і все знов йому розвиднювалось.

Аж це здалося йому, ніби перед ним промайнув якийсь чудний людський образ. Думаючи, що то йому просто примарилося уві сні і той образ зараз розвіється, він дужче розплющив очі свої й побачив, що над ним мовби нахилилось якесь змарніле, висохле обличчя і дивилося просто йому в очі. Довге й чорне, як вугілля, волосся, нечесане й розпатлане, вибивалося з-під темної, накинутої на голову хустки. І чудний блиск у погляді, і мертвотна смаглявість обличчя з гострими рисами спонукали до думки, що це була мара. Він мимохіть ухопився рукою за самопала і майже судоммо промовив:

— Хто ти? Коли дух нечистий — згинь з очей, а коли живий хто — погані жарти намислив: уб'ю з одного разу!

Замість відповіді мара приклала палець до уст і, здавалося, благала, щоб він мовчав. Він опустив руку і почав придивлятися до неї пильніше. З довгого волосся, шиї й напівоголених смаглявих грудей упізнав він жінку. Але вона була не тутешня. Усе її лице було смагляве, змарніле від недуги; широкі вилиці виступали над запалими щоками; вузенькі чорні очі своїм розтином дугасто здіймалися вгору, і що більше він вдивлявся в її риси, то більше знаходив у них щось знайоме. Нарешті, не втерпівши, він спитав:

— Скажи, хто ти? Мені здається, начебто я знав тебе чи бачив десь?

— Два роки тому, в Києві.

— Два роки тому... в Києві... — проказав за нею Андрій, намагаючись перебрати все, що ще вціліло в його пам'яті від колишнього бурсацького життя. Він ще раз пильно глянув на неї і раптом скрикнув на весь голос: — Ти — татарка! Служиш у панночки, воєводівни!..

— Тсс! — мовила татарка, благальне склавши руки, тремтячи всім тілом і повернувши голову назад, щоб упевнитися, чи не прокинувся хто від такого гучного вигуку Андрієвого.

— Скажи, скажи, чого і як ти тут? — спитав пошепки, аж задихавшись, Андрій, щомиті уриваючи мову від внутрішнього хвилювання. — Де панночка? Чи жива ще?

— Вона тут, у місті.

— У місті? — вимовив він, знов ледве не скрикнувши, і відчув, як уся кров ураз ринула до серця. — Чого ж вона в місті?

— А того, що й сам старий пан у місті. Він уже півтора року, як сидить Лубенським воєводою.

— Що ж вона, заміжня?.. Та кажи ж, — яка-бо ти чудна! Що вона тепер?..

— Вона другий день нічого не їла.

—Як?

— У місті вже давно нема й шматка хліба, всі давно їдять саму землю.

Андрій остовпів.

— Панночка бачила тебе з міського валу разом із запорожцями. Вона сказала мені: "Іди й скажи лицареві: коли пам'ятає мене, нехай прийде до мене, а коли забув — нехай дасть тобі шматок хліба для старої моєї матері, бо я не хочу бачити, як на моїх очах помре мати. Хай краще спочатку я, а вона після мене. Благай, падай йому в ноги. У нього теж є стара мати — нехай заради неї дасть хліба!

Багато чого збудилося і спалахнуло в молодих козацьких грудях.

— Але як ти тут? Як ти пройшла?

— Підземним ходом.

— Хіба є підземний хід?

— Є.

—Де?

— Ти не зрадиш, лицарю?

— Клянуся святим хрестом!

— Спустившись у яр, требa перебрести потік, там, де очерет.

— І він веде у саме місто?

— Просто до міського монастиря.

— Ходім, ходім зараз!

— Але заради Христа і святої Марії, шматок хліба!

— Добре, буде. Стій тут біля воза... або ні, краще лягай на нього: тебе ніхто не побачить, усі сплять; я зараз вернуся.

І він пішов до возів, де зберігалися запаси його куреня. Серце його стукотіло. Все минуле, все, що досі було приглушене козацькими походами, суворим вояцьким життям, — усе раптом спливло на поверхню, потопивши, у свою чергу, все теперішнє. Знову виринула перед ним, як із темної морської безодні, горда жінка. Знов блиснули в його пам'яті прекрасні руки, очі, сміхотливі уста, густе темно-горіхове волосся, що кучерями стелилося на грудях, і всі пружкі, в доладній гармонії сотворені, лінії дівочого стану. Ні, вони не згасли, не вивітрилися з його грудей, вони тільки причаїлися, щоб дати на якийсь час простір іншим могутнім порухам; але часто, часто бентежили вони глибокий сон молодого козака. І не раз, прокинувшись, довго лежав він без сну, нездатний з'ясувати, яка тому причина.

Він ішов, а серце калатало все дужче й дужче на саму лише гадку, що побачить її знову, і тремтіли молоді коліна. Підійшовши до возів, він геть забувся, чого прийшов: підніс руку до чола і довго тер його, намагаючись пригадати, що йому треба зробити. Нарешті увесь здригнувся і весь наповнився переляком: йому раптом спало на думку, що вона умирає з голоду. Він кинувся до воза і вхопив декілька великих житніх хлібин під пахву; але тут-таки подумав, чи не буде цей харч, годящий дужому, неперебірливому до їжі запорожцеві, загрубим і непристойним її тендітній статі? Враз пригадав він, що вчора кошовий картав кашоварів за те, що зварили за один раз усю гречану муку на саламаху, а її вистачило б на добрих три рази. Певний, що він знайде доволі саламахи в казанах, він витяг батьківський похідний казанець і рушив з ним до кашовара їхнього куреня, що спав біля двох десятивідерних казанів, під якими ще жеврів жар. Глянувши в казани, він зчудувався: обидва були порожні. Треба було мати нелюдську силу, щоб усе те виїсти, тим паче, що в їхньому курені налічувалося людей менше, ніж в інших. Він заглянув у казани інших куренів — ніде ані рісочки. Мимоволі спало йому на думку прислів'я: "Запорожці — як діти: хоч найменш, то наїдяться, хоч найбільш, то не залишать..." Що робити? Був, здається, десь на возі батьківського полку мішок із білим хлібом, що його знайшли, пограбувавши монастирську пекарню. Він підійшов просто до батьківського воза, але на возі його вже не було: Остап узяв його собі під голову і, простягшись біля воза на землі, хропів на все поле. Андрій ухопив мішок однією рукою і так сіпнув його, що голова Остапова впала на землю, а він сам схопився спросоння і, сидячи з заплющеними очима, закричав на весь голос:

— Тримай, тримай чортового ляха, та ловіть коня, коня ловіть!

— Мовчи, бо вб'ю! — крикнув з переляку Андрій і замахнувся на нього мішком.

Але Остап і без того замовк, притих і задав такого хропака, що від його подиху заворушилася трава, на якій він лежав. Андрій боязко озирнувся на всі боки, щоб довідатись, чи не прокинувся хто-небудь з козаків від сонного марення Остапового. Одна чубата голова наче піднялася була в ближчім курені й, повівши очима, знов положилася на землю. Хвилини зо дві перечекавши, він врешті рушив зі своїм клунком далі. Татарка лежала, затамувавши подих.

— Уставай, ходім! Усі сплять, не бійся! Підіймеш хоч одну з цих хлібин, як мені не з руки буде захопити всі?

Промовивши це, він закинув собі на спину мішки, стягнув, проходячи повз нього, з одного воза ще мішок із пшоном, узяв навіть ще й ті паляниці, які хотів був віддати нести татарці, і, аж зігнувшись під такою вагою, сміливо пішов поміж рядами поснулих запорожців.

— Андрію! — сказав старий Бульба саме тоді, як він проходив повз нього.

Серце йому похололо. Він зупинився і, тремтячи, тихо озвався:

— А що?

— З тобою баба! Ой, одлатаю тебе, вставши, на всі боки! Не доведуть тебе баби до добра!

Промовивши це, він сперся головою на лікоть і став пильно вдивлятися в закутану хусткою татарку.

Андрій стояв ні живий, ні мертвий, не маючи сили глянути батькові в обличчя. А коли підняв очі й подивився на нього, то побачив, що старий Бульба вже спав, поклавши голову на долоню.

Він перехрестився. Переляк відлинув від серця раптово, ще швидше, ніж прилинув. Коли ж він повернувся, щоб глянути на татарку, вона стояла перед ним, як темна кам яна постать, вся закутана в хустку, і сяєво далекої заграви, блиснувши, освітило тільки застиглі, як у мерця, її очі. Він смикнув її за рукав і вони обоє рушили далі, все озираючись назад, аж нарешті спадиною спустилися в невеличку улоговинку — майже яр, або, як подекуди кажуть, балку, на дні якої мляво плазував потічок, порослий осокою та вкритий купинами. Спустившись у ту балку, вони опинилися поза видноколом у всьго, вкритого запорозьким табором, поля. Принаймні коли Андрій оглянувся, то побачив, що позад нього стрімкою стіною, заввишки з чоловіка, підіймалося узгір'я. На верхів'ї його колихалося кілька билинок польового зілля, а над ними підіймався на небі серп місяця з яро-червоного золота. Вітерець, який зірвався зі степу, давав знати, що незабаром світатиме. Але ніде не було чутно, щоб співали півні: ні в місті, ні в поруйнованих околицях давно не зосталося жодного півня. По невеличкій колоді перейшли вони через потік, за яким прямовисною кручею здіймався протилежний берег, немовби вищий за той, що зостався ззаду. Здавалося, що в цьому місці фортеця була надійніша, ніж деінде, бо земляний вал тут був нижчий і з-поза нього не визирала фортечна залога. Зате трохи далі здіймався грубий монастирський мур. Крутий берег увесь поріс бур'яном, а в невеличкій улоговині поміж ним і потоком ріс великий очерет, майже з людину заввишки. На вершку кручі видко було розвалений тин, який свідчив, що тут колись був город. Перед тином виднівся листатий лопух, а з-за нього стирчала лобода, колючий будяк та соняшник, що звів свою голову вище за всіх. Тут татарка скинула з себе черевики й пішла боса, обережно підібгавши спідницю, бо місцина була грузька й пойнята водою. Пробиваючись поміж очеретом, вони зупинилися перед купою хмизу й лози. Відгорнувши хмиз, знайшли вони склепистий отвір у землі, лише трохи більший за вирло варистої печі. Татарка, схиливши голову, ввійшла перша, за нею Андрій, зігнувшись якомога нижче, щоб пролізти зі своїми мішками, і незабаром опинилися обоє в непроглядній темряві.

VI

Андрій ледве посувався в темному і вузькому коридорі, йдучи слідом за татаркою й несучи на собі мішки з хлібом.

— Скоро буде видніше, — промовила провідниця, — ми підходимо до місця, де я поставила ліхтаря.

І справді, темні земляні стіни почали потроху прояснюватися. Вони дійшли до невеличкої місцини, де, мабуть, була капличка; принаймні під стіною стояв вузенький столик, подібний до престолу у вівтарі, а над ним виднівся майже зовсім затертий, полиняли й образ католицької Мадонни. Невеличка срібна лампадка, що висіла перед ним, ледве-ледве освітлювала його. Татарка нахилилася й підняла з землі покинутого мідного каганця на тонкій високій ніжці, з поначіплюваними круг нього на ланцюжках кліщиками, протичкою, щоб направляти ґноти, та гасильцем. Узявши каганця, вона засвітила його від лампадки. Світла побільшало, і вони, йдучи поруч, то освітлювались ясно вогнем, то покривалися темною, мов вугілля, тінню, нагадуючи собою

картину Ґерарда della notte.^* Свіже, прекрасне обличчя лицаря, від якого так і пашіло здоров'ям та юністю, було цілковитою протилежністю до змарнілого й блідого обличчя його супутниці. Прохід трохи поширшав, тож Андрій міг випростатися. Він з цікавістю розглядав ці земляні стіни, що нагадували йому київські печери. Так само, як і в печерах київських, тут виднілися в стінах заглибини і стояли де-не-де труни; місцями траплялися навіть людські кістяки, що від вільгості пом'якли й потрухлявіли на борошно. Видко, що й тут були святі люди і ховалися так само від житейських бур, горя та спокус. Вільгість подекуди була дуже велика: під ногами їхніми іноді навіть хлюпала вода. Андрієві доводилося часто зупинятися, щоб його супутниця, яка безнастанно приставала, могла відсапатися. Невеличкий шматочок хліба, який вона з'їла, викликав тільки біль у животі, що давно відвик від страви, тож вона часто стояла нерухомо на однім місці по кілька хвилин.

Нарешті перед ними з'явилися маленькі залізні двері.

— Ну, слава Богу, ми прийшли, — промовила кволим голосом татарка, звела руку, щоб постукати — і не подужала. Андрій замість неї грюкнув у двері; розлігся гул, який свідчив, що за дверима був великий простір. Гул цей мінився, неначе натрапляючи на кам'яне склепіння. Хвилини через дві забряжчали ключі, ніби хтось спускався сходами. Нарешті двері відчинилися і їх зустрів чернець, стоячи на вузеньких східцях із ключами та свічкою в руках. Андрій мимоволі зупинився, побачивши католицького ченця, який викликав таку огиду в козаків, що вони карали їх нещадно. Чернець також трохи одступився, побачивши запорозького козака; але татарка щось тихо сказала, і він заспокоївся. Чернець посвітив їм, зачинив за ними двері, повів їх сходами нагору, і вони опинилися під високим темним склепінням монастирського костьолу. Коло одного вівтаря, обтиканого високими ставниками й свічками, стояв навколішки ксьондз і тихо молився. Обабіч, теж навколішки, стояло двоє молодих клирошан у лілових мантіях із білими мереживними шемізетками зверху і з кадилами в руках. Ксьондз молився, щоб Бог явив чудо: вирятував місто, підкріпив занепалий дух, послав їм терпіння, прогнав спокусника, що нашіптував ремство і лехкодухий, боязкий плач на земне лихо. Кілька жінок, схожих на привиди, стояли навколішки, спершись і зовсім посхилявши знесилені голови на спинки стільців і темних дерев'яних лавок, що стояли попереду них; декілька чоловіків, притулившись до колон та пілястрів, на яких трималося бокове склепіння, сумно спустивши голови, також стояли навколішки. Надвівтарне вікно з різнобарвним склом засвітилося рожевим світлом ранку, і від нього на підлогу впали блакитні, жовті й іншого кольору світляні кружала, осяявши раптом темний костьол. Весь вівтар у своєму віддаленому заглибленні здавався немов осяяним; дим од кадил зупинився в повітрі веселково-освітленою хмаркою. Андрій зачудовано дивився з темного свого кутка на те світлом пороблене диво. Тієї хвилі величне гудіння органу враз наповнило весь костьол. Воно все густішало й густішало, розросталося, перейшло у важкий гуркіт грому, а тоді раптом обернулося в небесну музику, полинуло високо під склепінням співучими звуками, що були немов тоненькі дівочі голоси, потім знов обернулося на густе фомове ревіння і вщухло. I довго ще громовий гуркіт, тремтячи, ширяв під склепінням, і чудувався Андрій, аж рота розтуливши, з величної музики.

Нараз він відчув, як хтось смикнув його за полу жупана.

— Пора! — промовила татарка.

Вони перейшли через костьол, ніким не помічені, і вийшли на майдан перед ним. Вранішня зоря вже давно жевріла на небі: все віщувало схід сонця. Чотирикутний майдан був порожній; посеред нього ще стояли дерев'яні рундуки, які свідчили, що тут, може, з тиждень тому був харчовий ринок. Вулиця — а їх тоді ще не брукували — була суцільною купою засохлої багнюки. Довкола майдану стояли невеликі кам'яні та глиняні одноповерхові будинки з високими, на всю стіну, дерев'яними палями й стовпами, що виднілися в стіні й були навскіс перехрещені так само дерев'яними зв'язками, як то скрізь клали будинки тодішні міщани, — їх і сьогодні можна ще побачити по деяких містах Литви та Польщі. Всі вони мали надміру високі дахи з силою слухових віконець і продухвин. З одного боку, майже біля костьолу, височіла геть не схожа на інші будівля, — мабуть, ратуша чи якесь інше урядове місце. Вона мала два поверхи, а зверху був надбудований бельведер на дві арки, де стояв вартовий; у дах було врізано великі дзиґарі.

Майдан здавався мертвим, та Андрієві наче причувся якийсь кволий стогін. Роздивившись, він помітив на другому боці купку людей, три-чотири душі, що нерухомо лежали на землі. Він приглянувся до них пильніше, щоб роздивитися, чи то були поснулі, чи померлі, і тієї ж миті наткнувся на щось, що лежало біля його ніг. То було мертве тіло жінки, мабуть, жидівки; вона була ще нібито молода, хоч того не видко було з її спотвореного, вимученого обличчя. На голові у неї була червона шовкова хустка; два разки перлів, а чи, може, намиста облямовували її навушники, два чи три довгі в кучерях пасма волосся вибилися з-під них на висохлу шию з набряклими жилами. Коло неї лежало немовля, судомно вхопившись ручкою за висохлі груди і скрутивши їх пальцями зі злості, що не знайшло в них молока. Воно вже не плакало й не кричало, і лише з поруху його животика, що ледь-ледь то опускався, то підіймався, можна було здогадатися, що воно ще не вмерло чи принаймні от-от мало сконати. Вони звернули на вулицю, і їх раптом зупинив якийсь божевільний, що, побачивши в Андрія коштовну ношу, кинувся на нього, як тигр, учепився в нього й крикнув:

— Хліба!

Та його сила не дорівнювала силі його несамовитості; Андрій відштовхнув його, і він полетів на землю. З жалощів Андрій жбурнув йому одну хлібину, і той, немов скажений собака, кинувся його кусати, гризти, і тут таки, на вулиці, в страшних корчах сконав, бо давно вже відвик харчуватися. Майже на кожнім кроці вражали їх страшні жертви голоду. Здавалося, наче, не стерпівши муки вдома, багато хто зумисне вибігав на вулицю: чи не послано буде з повітря чогось такого, що підживлює сили. Біля воріт одного будинку сиділа баба, й не можна було збагнути, чи вона заснула, чи вмерла, чи просто знепритомніла: вона вже нічого не бачила й не чула і, схиливши голову на груди, сиділа нерухомо, як камінь. З даху іншого будинку висіло на мотузяній петлі витягнуте й висохле тіло: бідолаха не зміг більше терпіти голодних мук і, вирішивши краще пришвидшити кінець, заподіяв собі смерть.

Дивлячись на такі страшні ознаки голоду, Андрій не втерпів і спитав татарку:

— Невже вони геть не знайшли чим підживитися? Людині в скрутну годину, що вдієш — треба їсти все, чим досі вона гидувала: можна споживати й тих тварин, що законом заборонені; все тоді може йти на пожиток.

— Уже все поїли, — промовила татарка, — всю худобу. Ні коня, ні собаки — навіть миші не знайдеш у цілому місті. Запасів тут у нас ніколи не водилося, бо все привозили із сіл.

— Але як же ви, вмираючи такою лютою смертю, все ще гадаєте оборонити місто?

— Та, може б, воєвода і здав його, але вчора вранці від бужанського полковника у місто прилетів яструб із запискою, щоб не здавали міста; що він іде на підмогу з полком, — жде тільки іншого полковника, щоб іти разом. І тепер щохвилини їх виглядають... Та ось ми й прийшли.

Андрій уже звіддаля побачив будинок, не схожий на інші, будований, видно, якимсь архітектором італійським. Змуровано його було з гарної тонкої цегли на два поверхи. Вікна нижнього поверху були з високими гранітними заломами; горішній поверх складався з невеличких арок, що утворювали галерею; поміж них виднілися залізні грати з гербами. На ріжках будинку теж були герби. Надвірні широкі сходи з мальованої цегли виходили просто на майдан. Долі на сходах по обидва боки сиділо двоє вартових, які мальовничо, обидва так само, трималися однією рукою за свої алебарди, а другою підпирали схилені свої голови, й через те, на перший погляд, більше скидалися на скульптури, аніж на живих людей. Вони не спали й не дрімали, але, здавалося, були байдужі до всього, що робилося довкола: вони навіть не звернули уваги на те, хто здіймався сходами. Вгорі на сходах вони побачили пишно вбраного й озброєного з голови до п'ят вояка, що тримав у руці молитовника. Він звів було на них свої втомлені очі, але татарка сказала йому одне слово, і він знову втупив їх у розгорнені сторінки молитовника. Вони увійшли до першого покою, доволі просторого, що правив за вітальню чи просто почекальню. Там, біля стін, у різних позах сиділо повно вояків, слуг, псярів, винарів та іншої челяді, необхідної як ознака сановитості польського вельможі, чи то військового, чи володаря великих маєтків. Пахтіло чадом від згаслої свічки; дві інші ще горіли в двох здоровенних, мало не в людський зріст, свічниках посеред кімнати, незважаючи на те, що вже давно в заґратоване широке вікно дивився ранок. Андрій уже хотів був іти просто в широкі дубові двері, прикрашені гербами й силою різних візерунків, але татарка смикнула його за рукав і показала на маленькі дверцята в бічній стіні. Ними вони увійшли в коридор, а тоді до покою, який він почав пильно оглядати. Світло, прорізуючись крізь щілини віконець, торкнулося малинової завіси, позолоченого карнизу і живопису по стінах. Тут татарка попросила Андрія зостатися й відчинила двері до іншого покою, з якого блимнуло світло. Він почув шепіт і тихий голос, і від того голосу все в ньому затремтіло. Він бачив крізь прочинені двері, як майнула струнка жіноча постать із довгою розкішною косою, що спадала на зведену догори руку. Татарка вернулася й сказала йому зайти. Він не пам'ятав, як увійшов і як зачинилися за ним двері. У кімнаті горіло дві свічки; лампада перед образом ледь жевріла; перед ним стояв високий столик, за католицьким звичаєм зі східцями, щоб уклякати під час молитви. Та не того шукали його очі. Він обернувся в другий бік і побачив жінку, що ніби завмерла і скам'яніла в якомусь швидкому рухові. Здавалося, немовби вся вона хотіла кинутися до нього й раптом зупинилась. І він теж вражено завмер перед нею. Не такою він уявляв її: це була не вона, не та, яку він знав колись; нічого не було в ній схожого з тією, але вдвічі краща й чарівніша, як давніше, була вона тепер. Тоді було в ній щось недокінчене, недовершене, а