За­кін­чи­ла Ма­рія Се­ред­ниць­ка учи­тель­ський се­мі­нар у Льво­ві зі спе­ці­яль­ніс­тю учи­тель­ки ру­хан­ки. Але її ди­тинс­тво, мо­ло­дість та ду­же ран­ні по­чат­ки гро­мадсь­кої ді­яль­нос­ти бу­ли пов­'я­за­ні з га­лиць­ким міс­том Стрий, теж ві­до­мим особ­ли­во на­ці­о­наль­но сві­до­мим та рух­ли­вим осе­ред­ком ук­ра­їнсь­ко­го жит­тя. Там, піс­ля за­кін­чен­ня ос­ві­ти, учи­те­лю­ва­ла во­на у на­род­ній шко­лі «Рід­ної Шко­ли», там зор­га­ні­зу­ва­ла міс­це­вий ді­во­чий Пласт, зго­дом ста­ла чле­ном ку­рін­ної ко­ман­ди сво­го ку­ре­ня юна­чок, від­так па­лан­ко­вою Стрийсь­кої ок­ру­ги, член­кою Кра­є­вої бу­ла­ви Ко­ман­дан­тки плас­ту­нок та Вер­хов­ної Плас­то­вої Ра­ди.

Ко­ли ж у 1930 ро­ці ве­ли­ка кіль­кість ду­же ак­тив­них пер­ших плас­ту­нів-ос­нов­ни­ків дій­шли до ві­ку, у яко­му вже важ­ко бу­ло наз­ва­ти їх «мо­лод­дю», Ма­рія ста­ла ак­тив­ною ор­га­ні­за­тор­кою Плас­то­во­го Сень­йо­ра­ту та пер­шо­го в ньо­му сень­йорсь­ко­го ку­ре­ня ім. Сте­па­на Ти­совсь­ко­го, бра­та Ос­нов­ни­ка Плас­ту.

Ма­рія Се­ред­ниць­ка, як со­віс­на плас­тун­ка, ви­ко­ну­ва­ла і вся­ку ін­шу гро­мадсь­ку пра­цю по­за Плас­том. Сек­ре­та­рю­ва­ла у стрийсь­кій фі­лії Со­ю­зу Ук­ра­ї­нок, а у зв'яз­ку з бур­хли­ви­ми ви­бор­чи­ми по­ді­я­ми 1921 ро­ку до­ве­ло­ся їй на­віть поз­на­йо­ми­ти­ся з поль­ськи­ми слід­чи­ми тюр­ма­ми у Стрию та у Льво­ві.

Од­ру­жив­шись і пе­ре­ї­хав­ши до Льво­ва, ста­ла чле­ном Го­лов­ної Уп­ра­ви Со­ю­зу Ук­ра­ї­нок під про­во­дом Мі­ле­ни Руд­ниць­кої, а зго­дом і Чле­ном Уп­ра­ви Сві­то­во­го Со­ю­зу Ук­ра­ї­нок (1929 — 34). Бра­ла особ­ли­во ак­тив­ну участь в ор­га­ні­за­ції іс­то­рич­но­го здви­гу ук­ра­їнсь­ких жі­нок у Ста­нис­ла­во­ві 1934 ро­ку.

Пра­цю­ва­ла в той час і в круж­ку Ган­ни Бар­ві­нок при на­род­ній шко­лі «Рід­ної Шко­ли» ім. Та­ра­са Шев­чен­ка, де нав­ча­ла­ся її стар­ша до­ня, піз­ні­ша по­ет­ка й ма­ляр-гра­фік, Ні­на. Цей кру­жок був ран­нім взо­ром сьо­год­ні по­ши­ре­них «ор­га­ні­за­цій пе­да­го­гів та вчи­те­лів», а ве­ла йо­го визнач­ний пе­да­гог і пись­мен­ни­ця Кос­тян­ти­на Ма­лиць­ка (Ві­ра Ле­бе­до­ва). Про неї ж і упо­ряд­ку­ва­ла Ма­рія Муд­ри­ко­ва вже на еміґ­ра­ції про­пам'ят­ну мо­ног­ра­фію «Ви­хо­ван­ня по­ко­лінь».

Вар­то зга­да­ти, що в між­во­єн­ні ча­си «мир­не» по­меш­кан­ня панс­тва Муд­ри­ків на ти­хій біч­ній львівсь­кій ву­лич­ці, де про­жи­ва­ла й мо­лод­ша сес­тра Ма­рії, Во­ло­ди­ми­ра (піз­ні­ше Ба­зи­ле­вич — ак­тив­на член­ка ОУН та в'я­зень поль­ських тю­рем і со­вєтсь­ких ла­ге­рів), бу­ло без­печ­ним міс­цем зус­трі­чей то­діш­ніх на­ших чіль­них під­піль­ни­ків-ре­во­лю­ці­о­не­рів під про­во­дом пол­ков­ни­ка Ми­хай­ла Гу­за­ра-Ко­лод­зінсь­ко­го, особ­ли­во в ча­си нап­ру­же­ної під­го­то­ви по­дій на Кар­патсь­кій Ук­ра­ї­ні.

Під час по­во­єн­но­го по­бу­ту в Ні­меч­чи­ні бур­хли­ве від­род­же­ня Плас­ту (за­бо­ро­не­но­го від 1930-го ро­ку під поль­ською вла­дою) доз­во­ли­ло Ма­рії Муд­ри­ко­вій від­но­ви­ти й тут ін­тен­сив­не плас­ту­ван­ня. Зай­ма­ла ста­но­ви­ще зв'яз­ко­вої Се­ре­дньош­кіль­но­го ку­ре­ня плас­ту­нок та ко­шо­вої Ко­ша плас­ту­нок у та­бо­рі пе­ре­се­лен­ців у Бер­хтес­га­де­ні, в Ба­ва­рії, та чле­на Го­лов­ної Плас­то­вої Ра­ди (1945 — 47). З нею плас­ту­ва­ли вже й обид­ві доч­ки. Ні­на, сту­ден­тка мис­тецтв і сес­трич­ка но­ва­чок, та юнач­ка Во­ло­ди­ми­ра. На плас­то­вих свят­ку­ван­нях кот­рась із них зав­жди з гор­діс­тю но­си­ла іс­то­рич­ний «шо­ло­мик» сво­єї ма­ми, час­ти­ну од­нос­трою пер­віс­них плас­ту­нок.

З пе­ре­їз­дом до Бра­зи­лії Ма­рія Муд­ри­ко­ва ста­ла пред­став­ни­цею Плас­ту на цю кра­ї­ну (1948 — 51). Ор­га­ні­зу­ва­ла там Пласт між ук­ра­їнсь­ки­ми по­се­лен­ця­ми, знов від са­мих по­чат­ків, від пер­шої ста­ни­ці в Ку­ри­ти­бі, про­він­ція Па­ра­на, де й бу­ла про­від­ни­цею Плас­то­вої гру­пи. Рів­но­час­но пра­цю­ва­ла в ті ро­ки і в жі­но­чій сек­ції Хлі­бо­робсь­ко-ос­ві­тньо­го со­ю­зу та скар­бни­ком Кон­ґре­со­во­го сек­ре­та­рі­я­ту ук­ра­їн­ців у Бра­зи­лії.

На чер­го­во­му ета­пі пе­ре­се­лен­ня, в ка­надсь­ко­му То­рон­ті (від 1952 ро­ку), вклю­чи­ла­ся там не лиш у пра­цю плас­то­вої ста­ни­ці, чи не най­біль­шої у сві­ті, а й пра­цю­ва­ла у Лі­зі Ук­ра­їнсь­ких Ка­то­лиць­ких Жі­нок Ка­на­ди, де особ­ли­во виз­на­чи­ла­ся на різ­них пос­тах, від міс­це­во­го Від­ді­лу до Епар­хі­яль­ної та Кра­йо­вої Уп­ра­ви. Там най­біль­ше заслу­жи­ла­ся ор­га­ні­за­ці­єю та зраз­ко­вим ве­ден­ням ар­хі­ву Лі­ги. За виз­нач­ний вклад пра­ці іме­но­ва­но її по­чес­ною член­кою Ко­мі­те­ту Ук­ра­ї­нок Ка­на­ди. Зай­ма­ла теж про­від­ні ста­но­ви­ща у най­ви­щій цен­тра­лі всес­ві­тньо­го ук­ра­їнсь­ко­го жі­но­чо­го ру­ху, у Сві­то­вій Фе­де­ра­ції Ук­ра­їнсь­ких Жі­но­чих Ор­га­ні­за­цій. Пра­цю­ва­ла там у Кон­троль­ній Ко­мі­сії, при­чи­ни­ла­ся до ство­рен­ня й ве­ден­ня Фі­нан­со­вої ко­мі­сії СФУ­ЖО, яка умож­лив­лю­ва­ла ма­те­рі­яль­но ши­ро­ко зак­ро­є­ну ді­яль­ність та­кої всес­ві­тньої Ор­га­ні­за­ції.

Вже сам пе­ре­лік гро­мадсь­ких зав­дань, які ви­ко­ну­ва­ла за своє дов­ге й тур­бот­ли­ве жит­тя плас­тун­ка Ма­рія Муд­ри­ко­ва, вже те, що бра­ла­ся во­на в кож­но­му по­ло­жен­ні і в кож­ній но­вій кра­ї­ні по­се­лен­ня за най­більш пот­ріб­ну й від­по­ві­даль­ну пра­цю, — го­во­рить про її нев­га­си­мий пат­рі­о­тизм та від­чут­тя гро­мадсь­ко­го, влас­не су­то плас­то­во­го обов­'яз­ку. Але хто знав її ближ­че, не мо­же про­ми­ну­ти мов­чан­кою й її осо­бис­тих рис ха­рак­те­ру. Вже са­ма її при­яв­ність вно­си­ла у кож­не то­ва­рис­тво ат­мос­фе­ру зрів­но­ва­же­нос­ти, по­ряд­ку, вза­єм­но­го ро­зу­мін­ня й до­вір­'я. Її ку­рін­не псев­до «Зго­да» бу­ло справ­ді впов­ні зас­лу­же­не. За­міт­не, що ви­ко­ну­ва­ла во­на у гро­мадсь­ко­му жит­ті зде­біль­шо­го та­кі фун­кції, які ви­ма­га­ли нез­ви­чай­ної док­лад­нос­ти й пос­лі­дов­нос­ти: сек­ре­тар­ки, скар­бни­ка, ар­хі­ва­ря... Мо­ло­дим член­кам кож­ної ор­га­ні­за­ції во­на за­люб­ки пов­то­рю­ва­ла: «В ор­га­ні­за­цію не мож­на ба­ви­ти­ся; в ор­га­ні­за­ції тре­ба пра­цю­ва­ти!»

Не мож­на по­ми­ну­ти і та­кої ри­си Ма­рії Муд­ри­ко­вої, як ви­тон­че­ний ес­те­тич­ний смак, гли­бо­ке знан­ня ук­ра­їнсь­ко­го фоль­кло­ру та мис­тец­тва. Са­ма нез­ви­чай­но справ­на у вся­ких руч­них ро­бо­тах, вмі­ла зро­би­ти кож­ну найс­кром­ні­шу ви­шив­ку справ­жнім ше­дев­ром та роз­міс­ти­ти її са­ме в від­по­від­но­му міс­ці. Її ха­та, вдо­ма чи на ски­тан­ні, — це був справ­жній му­зей, де кож­на дріб­нич­ка ма­ла своє влас­не міс­це і зна­чен­ня. Цей її мис­тець­кий смак пе­ре­дав­ся й доч­кам — ма­ляр­ці та по­ет­ці, гли­бо­ко­му знав­це­ві ди­тя­чої ду­ші Ні­ні Мриц та Во­ло­ди­ми­рі «Ду­доч­ці» Дем­ків, зав­зя­тій ви­ши­валь­ни­ці, яка зма­льо­ву­ва­ла з лю­бов­'ю та вмін­ням ці­лі ве­ли­кі аль­бо­ми до­бір­них ук­ра­їнсь­ких взо­рів.

Осо­бис­те жит­тя «Зго­ди», поп­ри врод­же­ну гар­мо­ній­ність її вда­чі, попри іде­аль­но діб­ра­не под­руж­жя, скла­да­ло­ся не так зов­сім ра­діс­но. Втра­та си­на Юр­чи­ка у ра­нньо­му ві­ці, пос­тій­не трем­тін­ня за здо­ров­'я, а то й жит­тя Ні­ни, не­ви­лі­ков­но хво­рої від ди­тинс­тва, а опіс­ля і сла­бо­ви­тої внуч­ки Ру­ти, два­над­ця­ти­літ­нє вдівс­тво, — це бу­ли хрес­ти, які во­на нес­ла теж із при­та­ман­ною їй витри­ва­ліс­тю.

І не по­ки­да­ла пра­ці. По-плас­то­во­му... «Вір­на до смер­ти»...

По­мер­ла Ма­рія Муд­рик, чи, як го­во­рить­ся по-плас­то­во­му, «ві­дій­шла на Віч­ну Ват­ру», у го­лу­би­но­му ві­ці, у 1989 ро­ці, в То­рон­ті. У від­кри­тій до­мо­ви­ні виб­лис­ку­ва­ла на її гру­дях плас­то­ва зо­ло­та лі­лей­ка та від­зна­ка ку­ре­ня — львівсь­кий лев, на тлі без­прос­віт­ної чор­но­ти по­хо­рон­них шат... І теж, за гар­мо­ній­ним сти­лем її жит­тя — по­хо­рон від­прав­ле­но в хра­мі доб­рот­вор­ця й опі­ку­на мо­ло­ді, — свя­то­го Ми­ко­лая, у то­му хра­мі, що до йо­го від­но­ви в чис­то ук­ра­їнсь­ко­му сти­лі так ба­га­то при­чи­нив­ся її по­кій­ний чо­ло­вік... А пам'ят­ник їй у чу­жій зем­лі про­єк­ту­ва­ла доч­ка Ні­на...