Діялося це в давні-предавні часи, коли люд слов'янський молодим був. Та хоч і молодим, проте відомим, бо ж змагались його сини й доньки і з готами, і з гунами, і з ромеями. Вже здобули ратну славу його князі Бож, Мезамир, Кий. Уже сяяли їх хоругви-тотеми коло стін міст грецьких та римських, до самого Константинополіса доходили. Розселилися слов'яни родами за межі меж: склавіни, що на Дніпрі сиділи, в Європу рушили, до Ельби та Одеру дійшли; анти з Дніпра до Балкан добралися. Ото б їм мир та злагоду - землі й лісу доста, ріки судноплавні, степи буйнотравні, поля медоносні… Та буремний був час.

Рушили на землю слов'янську вороги дикі з Азії далекої. Коні, їх посіви топчучи, несли біду мирним поселенням. Самі на зріст невеликі, ноги від їзди кінної короткі та криві, лице пласке, очиці яко вуглинки. Себе звали "авари", а слов'яни їх "обрами" величали. Це вони в роках по Христі 620-х примучили? слов'ян од Дніпра до Волині, жорстокістю переповнили світ. І писав про них Нестор, літописець Київський "…сі же обри воеваху на словенах і примучіма дулеби, сущая словени и насилє творяху женам дулебским". І постав враг перед слов'янами, а як з ним боротися? У сей час сусідами дулібів Волинських були численні племена родичів їх білих хорват, що у Верхнім Дністрі сиділи. Зібрались мужі з їх земель благословенних, повноводних та квітучих думу думати. І багато хто радив піти у землі батьків та й у римські провінції. Там і землі багацько й не стереже ніхто. "А обрити пройдуть мо' й не зачіплять", - думали інші. "До боротьби за землю славну, за волю жадану!" - чулося серед мужів. Слово взяла княжна Завойовниця, що по смерті батька землею рядила:

- У кожного свій шлях - кому на римські вина, кому в ліси неперехідні, а кому на діло ратнеє. Та не було ще такого, щоб ворог землю слов'янську, а найпаче нашу хорватську, без бою взяв. На тому й поставимо: хто в найми, хто в хащі - перепон не чинити. А ми ж бо, на бій рушаючи, огляд роду вчинимо. Зберіть краще з усіх городищ наших кращих майстрів, воїнів, боянів закличте - треба знати, як ворога бити. А збір буде коло княжого Пластгорода по дню, коли Даждьбог (у ромеїв Юрій) землю одкриє, о седмиці…

І розійшлись мужі. Ті, що перемандрували на Балкани, Хорватію заснували, що в ліси пішли - довго не всиділи - лишили мужів й на збір до княжни пішли. А Пласт город вирував: зі Стільска, фортеці Карпатської вої з волхвами прийшли, діло ратне та справу цілителів показати, з Пліснецька - люди торгові, моряки вдалі - зірки читають, герби та знаки різні відають. Що не городище, не уділ - своя диковина, своє чудо. А княжна таке мовить:

- Бути змагу великому. Оберемо місто-город та вояків кращих. Що першому - стольному граду бути, що воякам-першунам - зі мною воїв вести.

Три дні змаг тривав. Та це вже ваша історія…