(Спомин з-перед 40 років. Передрук із “Свободи” з 21 серпня 1952 року)

У недавно виданій історії україн­ського Пласту подано, що перший раз український Пласт виступив публічно під час здвигу у Львові 1914 року. Однак хочу подати, на основі власних споминів, що початків Пласту в Галичині треба шука­ти ще до 1910 року, бо вже 1912 ро­ку відбулись перші вправи україн­ських пластунів із цілої Галичини в Карпатах із виходом на шпиль Говерлі. В цих вправах брав і я участь і хочу про них дещо розпо­вісти.

Ще учнем Золочівської гімназії був я членом і провідником пласто­вого гуртка. Гурток нараховував то­ді поверх 60 юнаків, головно учнів вищих кляс гімназії.

Тодішній Пласт мав у нас вигляд більше військової організації. Це, може, тому, що він тішився увагою деяких старшин-українців із Золо­чівської військової залоги, головно двох пізніших командантів Галиць­кої Армії: генерала Мирона Тарнавського і тоді молодого поручника, потім начального вождя Галицької Армії, Стефанова. У великій потре­бі для нас – пластунів був старий магазинер 80 полку піхоти Чорний. Від нього діставали ми для наших вправ мали, військові пляшки, шат­ра й інше потрібне нам військове добро, хоч і перестаріле, але для нас ужиточне.

Поручник Стефанів учив нас теренознавства з військових мап, а ко­ли відкрились стрілецькі курси при 50 полку піхоти, кожний пластун був обов’язково учасником цього курсу, на якому інструктором був теж пор. Стефанів.

Пластовий гурток не міг існувати офіційно у польській гімназії й тому вправи відбули пластуни самі під опікою гімназійного катехита о. Громницького. Отець Громницький був уже в літах, та ще й хворий, і тому важко було йому відбувати з нами далекі мандрівки. Він, звичайно, йшов з нами через місто, а за містом присідався на горбі над книжкою, ждучи аж ми повернемось із вправ. А наші вправи відбувались найчастіше на Козаковій Горі біля Сасова, а головно біля пам’ятника Маркіяна Шашкевича в Підлиссю. Це звичайно на Зелені Свята. Останні наші вправи відбулись у Під­лиссю 1913 року на Зелені Свята і в них взяло участь понад 80 студентів. Старші продирались лісами через Сасів, згідно з витиченим “бойовим” маршрутом, молодшим треба було найняти підводу. Зустріч відбулась під Маркіяновим пам'ятником і її відсвятковано дефілядою пластунів. Дефіляді приглядались мешканці села, які потім запросили пластунів до себе в гостину та й гостили нас “чим хата багата”, головно кислим молоком.

Найбільш відомі постаті між тодішніми нашими пластунами були син Івана Франка Тарас і пластун Чмола, пізніший полковник української армії. Вони “доставляли” нам всю літературу, вони давали вказівки як теж і вони були організаторами перших пластових вправ у карпатських лісах 1912 р.

Участь у цих пластових вправах у Карпатах зголосили пластові гуртки з різних частин Галичини. Усіх прибуло 30 пластунів на головну збірку на Головний Двірець у Львові, звідки – поділені на дві групи, – рушили ми в дальшу путь. Одна група прямувала до Станиславова, друга – під командою Чмоли до Коломиї. У станиславівській групі була теж одна дівчина, а саме потім відома Олена Степанівна.

Я був у коломийській групі, яка мала перебратись із Коломиї через Рунґуру на Жаб’я, звідтіль, злучив­шись із станиславівською групою – мала відбути спільну виправу на Говерлю.

Вже в Коломиї мали ми багато сміху й радости від коломийської залізниці. Вона їздила лише у погідні дні, та ще й серединою міста, де треба було машиністові раз-у-раз затримувати паровоз, щоб зійти і ві­дігнати з дороги корову, чи свиню. Та крім сміху мали ми відразу “проблему”. Саме тоді вилляв Прут і “проблемою” стала переправа на той бік ріки. Якась жінка, побачивши нас, як заміряємо перебороти ріку, аж скрикнула: “Ній Боженьку, то вони хочуть бристи ріку!” Човна не було ніде і треба було нам скористатись із допомоги дебелого гу­цула, який згодився перевести молодших, а старші його слідом бри­ли самі. Так ми “взяли” Прут і згі­дно з нашим маршрутом зголосились на нічліг до місцевої школи. Вчитель прийняв нас радо і другого дня ранком – підкріплені – вирушили ми зі співом у похід.

Наша стратегія полягала в тому, щоби якнайшвидше дістатись до Жаб’я, де мав чекати на нас “провіянт” у виді консерв, випередити станиславівську групу і захопити її “в полон”. Не буду описувати нашої дороги до Жаб’я, але скажу, що до цієї столиці Гуцульщини прибули ми босі, обдерті, голодні – подібно, як наполеонська армія з-під столиці Росії. Один із наших друзів втратив свої черевики, ще таки під час переправи через Прут (казали, що він післав свої черевики у Чорне море) і мусів парадувати у білих полотняних гімнастичних черевиках і в бі­лих штанах, як справжній Напо­леон. Його так і назвали Наполеон і це ім’я носив він і потім, як стар­шина нашої армії (справжнє пріз­вище його було Козак).

Головну пригоду пережили ми в лісі біля Делятина, де – після злив­ного дощу – дістали ми наказ роз­горнути табір. Ми викопали рови, розгорнули шатра, ба навіть настя­гали дров на ватру. Але дрова навіть не думали прийняти вогню, дощ не переставав лити і нашу ватру виповнили ми нашим голосним співом при акомпаніяменті “дзвонення” зубами. Була наука, що після цілоденної зливи, не можна знайти сухого деревця на ватру.

Друга наша “пригода” була імпо­зантна. Це була зустріч з Іваном Франком. Ми маршували з Жаб’я до Криворівні, коли наші стежі повідомили нас, що дорогою у під­воді їде наш Поет із сином. Ми стали на швидку руку “причепурюва­тись”, випрямили наші плечі під наплечниками і – коли впав наказ: ^“Чота позір, вліво глянь!^” – ми струнко перейшли парадним кроком попри підводу, в якій сидів Франко – дивлячись з пошаною і любов’ю на того українського Мойсея, який – вже спаралізований – старався підняти руку, щоб нас поздорови­ти, усміхаючись.

Ми мали ще кілька днів вільних до зустрічі із станиславівською групою і тому порішили відвідати місця описані у Франковій повісті “За­хар Беркут”. Ми подались на Беркут, але тут наша чутлива розвідка звістила, що гуцули кажуть, “якісь холерники” заїхали на лісничівку. “Холерники” – це в гуцуль­ській говірці “вакаційники” і ми зразу догадались у чому діло. Ми пішли в погоню і гарної погідної ночі застукали цілий станиславівський відділ у стодолі на лісничівці.

Наложили на них кару за “невико­наний обов’язок” і викинули їх серед ночі із стодоли, зайнявши їх теплі місця.

Другої днини ми, співаючи, вирушили до нашої спільної цілі: верхами через масивний хребет Попа Іва­на на верх карпатської цариці – Говерлі. На Говерлі ми святково за­пнули наш український прапор – напевно перший український пла­стовий прапор на цьому нашому шпилі. А два роки пізніше ми всі разом, із єдиною нашою подругою Степанівною, були в рядах українського війська, маючи нагоду виказати практично знання, набуте на пластових вправах і доказати те, про що ми співали у пісні: ”…а ми тую червону калину підіймемо, а ми нашу власну Україну розвеселимо”.

Може і нашим теперішнім молодим пластунам дозволить доля, щоб еонивід пластових вправ мали нагоду перейти до таких почесних і відповідальних завдань, як це було суджено пластунам, які здобули Говерлю у 1912 році.

Пластовий шлях. – 1974. – Ч.1(40). – С.46-48.