Існує така думка: що придумаєш в легенді табору, те і будеш мати. От і придумала наша дорога, кохана Мала Рада Старійшин (провід інакше кажучи) ...
Почалось все з першого наказу і відкриття табору. В першому наказі ми мали не обережність назвати мирний, тихенький і, що головне, повільний (!) струмочок “Бистрою Рікою”. Як назвали – те в кінці табору і мали: оце миле і чарівне джерельце стало такою собі брудною річечкою не визначеного, також брудного кольору, з доволі швидкою течією, яка змивала на своєму шляху старанно викладені пластунками (це я про басарабок) місточки. Ну а про Чорний Ліс Предків я взагалі мовчу...
Для тих хто ще не догадався, чи не знає, то розказую: за легендою кожен курінь на ССБВ вважася окремим плем’ям: сагайдачні – Ірокези, виговці – Могікани, бульби – Плем’я Великої Картоплі, сірки - Апачі. Ну а басарабок, в яких був окремий табір з хитро-мудрою назвою “Кріс”, ми просто називали “скво”. А з появою представниць інших куренів з’явились ступені порівняння. Дівчата почали ділитися на хороших, поганих та дуже поганих (не хочу вживати термінологію ССБВ, бо боюсь образити юних скво). А в загальному ми були раді, що не залишились без уваги дівчат, шкода, що їм не сподобалась наша зустріч. Так ось – про назовництво: все плем’я ділилося на роди (гуртки), на чолі роду стояв його голова. Кожен ірокез мав своє порекло, що в багатьох випадках було пов’язано з назвою роду. Наприклад: рід Бобра: Бобер-Свистун, Супер-Бобер; рід Сокола: Сокіл Позеленілий Від Дощу, Пустельний Сокіл Який Кидає Палки В Вогонь; рід Білого Кролика З Червоною Плямкою Під Пухнастим Хвостиком: Кролик В Якого Не Стоїть Між Вушками Ірокез, Кролик Пухнасте Праве Вушко; і нарешті рід Лісового Ведмедя: Ведмежа Послуга, Ситий Ведмедик. Завдяки цій системі назовництва збільшувалося відчуття відірваності від світу (хоча на мобільному 3, а місцями і всі 5 поділок). Як на мене, то саме це прикольне відчуття заохочує поїхати на табір ще, і ще. Кожен рід мав свою мелодію, котру свистів Вождь Племені (бунчужний) при бажанні зібрати рід ( Соколи - “Не сміє бути в нас страху...”, Лісові Ведмеді – “Гей гу, гей га”, і т.д.). Провід також був в стилі ірокезів: комендант – Верховний Бог Вогняної Води, заступник коменданта – Верховний Жрець, інтендант – Той, Хто Дає, писар - Шкрябар. Цікавим ірокезом був наш Шаман (він же Хіхікало), та нажаль, мабуть, через брак досвіду він не справлявся з своїми обов’язками. Дощ не припинявся навіть після суперсексуального Танцю Сонця у його виконанні. За це ми були готові зняти скальп з нашого шамана, та на його (і на наше) щастя цього не трапилось. Ще однією вельми цікавою особистістю на нашому таборі був екс-комендант, або як ще називали його учасники горе-комендант. Нічого не буду розказувати – повторю лише одні дуже мудрі, як на мене, слова: ”Щоб пізнати людину треба відбути з нею табір”. От ми і пізнали...
Життя на таборі значно пожвавилось з прибуттям з-за Темного Лісу Предків на табір Верховного Жреця (З словом “жерти” нічого спільного не має) - чи заступника коменданта. Почали будуватись таборові споруди, а деякі і продовжили будуватись. Копаючою легендою табору став Сокіл Позеленілий Від Дощу. В наказі навіть була точка: “ А Сокіл Позеленілий Від Дощу все копає” – всі, чи майже всі, ями на таборі були викопані ним. Під кінець табору ці ями наповнилися водою, і деякі з них можна було використовувати, як басейни, що й робили представники дружнього племені могікан. За цим було цікаво спостарігати, і тільки заради цього варто було копати ті ями. Цікавою таборовою спорудою була наша “акведупа”. Авторами і виконавцями були Кролик В Якого Не Стоїть Між Вушками Ірокез, Верховний Жрець, Бобер-ліжкогриз, та ще декілька ірокезів-копачів. Ідея створити це виникла одного чудового ранку прокинувшись ірокези Кролик В Якого Не Стоїть Між Вушками Ірокез та Бобер-ліжкогриз побачили, що їх намет “поплив” (не дивно – дощ ішов вже 3-тю добу!!!). І вирішили вони зробити “акведупу”, і почали вони її робити, і робили, робили, робили... І зробили вони “акведупу”! Тепер пояснюю: “акведупа” – це система ровів, в які стікала вода і потім виводилась в Бистру Ріку. Була створена з метою запобігання потраплянню води в намети, коли звичайне обкопування вже не допомагало. “Акведупа” вдалась!
А ще ми дуже кльово ставили щоглу, а вірніше щогли. Якщо не помиляюсь то було їх всього 6 (трішки не дотягнули до числа куреня). Першу щоглу ми зрубали, але не змогли витягнути з лісу. Другу ми зрубали, поставили в перший день, але через негоду вона впала, і тріснула. Довелось шукати іншу. З кількома щоглами нам допомогли так звані “дибіли” (самі попросили себе так називати) – вони допомагали щоглам ламатися. З всіх цих щогл ми склали ватру, яку так і не запалили. Але ватра була гарна...
Ще одним приємним спогадом є процес споживання їжі та її кількість. Я ще ніколи стільки не їв на таборі! Та ще й кожна ложка “хавчику” була переповнена почуття гордості за наш курінь, бо не просто так в нас стільки “хавки”, а ми її заслужили (перше місце в рейтингу; вибачте, занесло).
Кльово було і в останню ніч: залазиш в намет, а там – сантиметрів 5-6 води, глибина росте, речі мокнуть, надії на “аквeдупу” вже немає... Але, на щастя, дружелюбні скво запропонували нам місце для ночівлі – свій інтендантський намет, в якому крім 15 сагайдачних ночувала басарабська провізія + 2 наплічники. Оце намет! Оце провізія! Але одного я не можу зрозуміти досі – навіщо їм стільки мінералки і “Квейку”?! Мені як завжди було шкода покидати табір, але в даному випалку не так сильно, бо буде ще продовження. Так, що чекайте – we’ll be back.