Почалось це дійство почалось для декого 9-ого, а для декого і ввечері 10-ого липня 2004 року. Представників з Нашого куреня було всього троє (проте яких!): Вахній А., Корпан А., Каратник Ю. Всі ми були в ролі safe guard-ів (охоронців).
Я і Юрко виїхали трусавецькою електричкою 10-ого зранку (Вася чекав нас вже на таборі). Забавляючись по дорозі „UNO” (специфічні карти) ми швиденько доїхали до Трускавця. Вийшли з поїзду та давай шукати маршрутку, яка б їхала до с.Рибник. Не знайшовши такої, ми пішли на вокзал на маршрутне таксі до Борислава, по дорозі зустріли чорноморців (нам дуже повезло, що ми їх зустріли), які теж їхали до степанівен.
Діставшись до Борислава, ми всі разом пішли на автовокзал. Наш автобус відправлявся аж о 12:30, так що у нас був час на „UNO”, на морозиво та на купу іншої штуки, яка читачам нецікава. О 12:20 ми таки запхались в два поверхи в такий собі „колумбійський” автобус.
В Рибнику почався пошук табору, керуючись настановами виховниці степанівен Мирки Омельченко: „Приїдете в Рибник передзвоните мені”, „З нашого табору видно сільську церкву”, „Ми будемо ось на цій горі ”,- ми з морцями почали пошук. З години 2-ої до 7-ої ми шукали цей табір. Нічого не ловило, церкву, як виявилось, з табору видно не було, і розтаборувались вони на зовсім іншій горі. Вже згадували теренівку басарабок, де половина точок була не на своїх місцях. Зустріли Аню Скоропад, котра, разом з татом одної степанівни, привезла продовольство („хавчик”). Спільними зусиллями та зусиллями зв’язкової (Олі Камінечної, котра вийшла нам назустріч з табору) ми таки дістались цілі.
„Розклались” і лягли спати. Зранку встали на відкриття, поставили морський стіл (викладене коло з камінців), поснідали. Фактично з першого ж дня нас „запрягли працювати”, хоч ми мали повне право сидіти в наметі і грати в карти, але...
Пригодились ми і в нічних алярмах, зокрема за 5 хвилин ми сховали в лісі три здоровезні колоди, а дівчата повинні були їх знайти. За півгодини було знайдено лише дві.
На протязі наступних днів рубали ми дрова, пиляли бельки, варили їсти (!) і багато чого іншого. Але знову ж таки пригодились ми у створенні вишуканого алярму.
Загальний план був такий: я з Миркою ідемо на вершині гори, на котрій стояв табір, там розпалювали вогонь, я прив’язував її біля вогню до дерева (линву я не зав’язував, а віддав кінець мотузки їй, далі стійка мала побачити вогонь, витягнути всіх з наметів за допомогою свистка та крику: „Алярм!”, далі всі мали прибігти і врятувати бідну Мирку). Це такий був загальний план, а детальний значно довший. Отже, як воно відбувалось:
Година перша ночі. Аня заговорює стійку, а я з Миркою тихенько обійшли табір і пішли на вершину гори, де було лише дві сосни. Біля одної ми мали розпалити вогонь, але всі дрова, котрі ми заготували у переддень були спалені. Що робити? Добре, що був свіжий жар, доламавши з одної сосни сухих дровець ми таки роздмухали вогонь. Прив’язав Мирку до дерева. Вогонь розгорівся такий, що ого-го! На таборі побачила його першою Аня і давай кидати петарди (для більшого ефекту), Вася вибіг з намету і собі з лісу давай кидати петарди. За планом двоє побігли догори, кидаючи чорні штучки за 10 коп. Почувши тріскання петард, я чимдуж побіг вниз. Там я повинен був кинути одну велику петарду в жар, що залишився після ватри. Вася з Анею побігли догори, а я залишився чекати. Вибігли з наметів дівчата, і з одним ліхтариком на весь курінь побігли догори. А я паралельно їм, намагаючись не шуміти. Я хотів дістатись до Миросі скоріше, щоб зайняти кращу позицію згори для кидання петард. Але добратись туди було не так легко. Кілька разів дівчата чули мої кроки, і тих же кілька разів промені ліхтарика „свистіли” над моїм камуфляжним плащем. Слава Богу, що мого плащика не було видно в траві. Почекавши на горі поки степанівни знайдуть Мирку, я підкрався якомога ближче і з нелюдським криком: „Петя убєй іх!” кинув петарду і давай чосу звідтіля. Дівчата побачили, що хтось втікає, побігли за мною. На півдорозі до табору, я сховався за кущем. Дівки підійшли до мого куща з розмовами: „То він! –Нє, то кущ!”. Коли вони були на дуже близько, я вискочив і загорлав на все горло, степанівни закричали і давай втікати. Я також втік. В кущах натрапив на Васю, який валявся зі сміху. Разом пішли до ватри подивитись чому не вибухнула найбільша петарда. Як виявилось, я кинув петарду задалеко від жару, тому головка петарди не загорілась. Виправивши помилку ми бігом сховались у найближчій ямі. і правильно зробили. Воно як почало свистіти, а потім як гахнуло, майже весь жар розлетівся, як новорічний фейєрверк. Після такого салюту до нас підбігла Мирка, котру вже розв’язали, разом сховались за ялинками, щоб почути, що ж говорять герої алярму. Ми залізли під невелику ялинку (для маскування). Коли частина дівчат проходила повз, ми почули: „Нічого собі! Та охорона, напевно, собі там валяється в наметі. Дрихнуть [посилено сплять – Авт.].” Друга половина героїв несла Аню, котра під час бігання по горі підвернула ногу (бідні дівчата, мусили таку махіну нести). Мирка і Вася пішли в табір, ніби вони щойно шукали мене, а я обійшов табір, заліз в намет, витягнув туалетний папір, скинув плащ і з невинним виглядом та факс-папером в руках пішов до дівок, що саме вкладали Аню в намет. Жаль, що в ту ніч наш товариш Юрко Каратник здавав Два Пера, тому він не міг нічим нам допомогти.
Слід зазначити, що дівчата були налякані, особливо після тих подій, що трапились в переддень вночі. Мирося пішла дзвонити (“лапати поділки”) в напрямку до дороги, аж раптом хтось нелюдським голосом кричить: „Алярм!” Ну всі на ноги повскакували повибігали з наметів (була тоді десь 00:00) і побігли на голос. Прибігаємо, а Мирося іде з якимись дядьками нам назустріч. Всі були перелякані, а ті дядьки посвітили на нас сагайдаків і пішли далі. Як виявилось, коли Мирка говорила по телефону, попри неї ішли люди, вона запиталась куди вони прямують, а ті їй відповіли ”інтелігентно”: „Ти <вирізано цензурою>! Ми зараз тебе в <вирізано цензурою> і <вирізаною цензурою>! От і підеш ти в <вирізано цензурою>!” Тоді Мирося почала кричати, а ті: „Тихо. Тихо. Ми хочемо лише поговорити.” Як виявилось, хлопак вдень хтось відкопав на цій горі і вони вирішили, на п’яну голову, піти і віддати здачі.
А взагалі, все було мирно. Ще одна атракція – це дівочий „Рейнджер”. Ото було весело дивитись, а, особливо, коли вони повзли по болоті, або коли всі лягли на живіт пліч-о-пліч і кожна перебігала з початку ”рядка”, біжучи по задах інших, і лягала вкінці. Це видовище підсолоджував той факт, що у однієї дівчини на ім’я К-я були подерті джинси на найвиднішому місці (сідниці), і кожен хто пробігав по ”живому рядку” ставав на голу м’яку частину тіла, а ще й вібрації цієї частини тіла... Все це перехоплювало дух аудиторії, котра не брала участі у рейнджері, а мирно споглядала.
Через 5 днів табору я і Вася вирішили поїхати до Львова. Залишився лише Юрко, тому чекайте допису про наступні 5 днів від нього. Зранку 0 09:00 ми встали, зібрались, побігли на зупинку, а... виявляється автобус приїде через 3,5 годин. Ну нічого, посиділи, поїли, попили і поїхали до Борислава, а потім маршруткою до Львова. Все було добре, тільки варто згадати, що наш водій-Шумахер умудрився після 100 км шляху попасти в аварію на кільці на вул. Кульпарківській, але ніхто не постраждав, всі пішли додому самостійно.
Пригадується також як дівчата, в останній день нашого перебування на таборі ставили браму. Борсались, бідкались нарешті попросили допомоги в нас.
Також було цікаво познайомитись з прикольною виховницею степанівен Олею Полішко. Вперше я побачив шеврон вірлиці-гребця та перше відзначення на одному однострої. Навіть гетьм. вірл. Аня Скоропад не може таким похвалитись.

P.S. Знову згадується фраза: „ Хуане , хто тобі картографію підписував?!”