Революційна діяльність братчиків Загону перейшла вже до історії. Про неї можуть свідчити спомини свідків, як і автори мемуарів. Тоді братчики працювали як революціонери, карались по тюремних казармах, концтаборах і гинули на полі слави в одвертій боротьбі УПА проти всіх окупантів українських земель.

Коли йти в хронологічному порядку, то першою жертвою у цьому довжелезному ряді був Осип Ґіба, який після військового вишколу у польській армії з наказу проводу навчає воєнної штуки других. Згинув розірваний гранатою під час одної з показових лекцій на периферіях Стрия 1930 року. Вже наступного року (1931) відходить у вічність Степан Охримович — "Охрим" на 26 році життя у перший день світлого Великодня. Невіджалувана втрата для Загону і широкої громади — основоположник і вчитель світогляду нового бойового українського покоління, один з маршалів відродженої національної революції. Очолював виховний сектор в ОУН. Пластун з крові і кості, творець духа і змісту Загону. Набавився туберкульози кости під час побуту у зимних кам'яних келіях польських тюрем. Брав участь в обидвох таборах Загону 1929 і 1930 років. Мимо відкритої рани на стегні, спливаючої нагноєнням, яку перев'язував щоденно під час постоїв, він із самозапереченням йшов далі, щоб на чеській границі з другими братчиками перебрати нелеґальну літературу і перепакувати її вглиб краю. А вже рік пізніше не було його поміж нами.

Репресії і переслідування мирного населення Галичини, які після 10-річної польської окупації не маліли, а більшали з кожним роком, були причиною відплатних акцій, спершу УВО, а відтак ОУН. Виконувано "екси", — горіли маєтки і скирти польських поміщиків, щоб відстрашити польських колоністів, які, субсидовані урядом, котилися широким руслом і заливали українські землі Галичини і Волині. Бойкот розписаних виборів до польського Сойму викликав реакцію уряду у формі злопам'ятної "пацифікації", в часі якої нищено безпощадно культурні надбання українського народу — "Просвіти" і кооперації, а тисячі селян та інтеліґенції, побиті польською поліцією і військовими відділами, каралися в переповнених тюрмах без судового слідства і актів обвинувачення. В заплату за намагання розбити єдність українського фронту у виборах при проголошенні бойкоту виконано успішно атентат на міністра Б. Пєрацкого 15 червня 1934 року у серці польської держави, її столиці Варшаві. Виконав його бойовик Григорій Мацейко. Поміж засудженими у цій справі було двоє братчиків Загону: Степан Бандера, крайовий провідник ОУН, який видав наказ вбити Пєрацкого, засуджений на кару смерти (пізніше замінену на досмертну тюрму) і Ярослав Рак за те, що брав участь у перехованні атентатчика Мацейка і переведенні його через границю, засуджений на 12 літ тюрми. Оба звільнені з вибухом війни Німеччини з Польщею 1939 року.

Взимку 1938 року братчики Гриць Гасин і Осип Карачевський разом з іншими патріотами подалися в Карпатську Україну брати участь у будуванні самостійної держави і боронити її перед ворогом. Гасин загинув несподівано від пострілів пограничної польської сторожі, а Карачевський перейшов щасливо границю і боровся в рядах Карпатської Січі під псевдом сотника "Свобода".

Недалеко Вінер-Нойштадт у Долішній Австрії в селі Зауберсдорфі знаходився ще перед початком німецько-польської війни засекречений збірний вишкільний пункт для членів ОУН, в якому господарським управителем був між іншим з 1939 року братчик Олекса Гасин. Тимчасово теж був Осип Карачевський, який в одному з боїв попав до мадярського полону і лише завдяки тому, що вдавав німця, уникнув смерти і був виданий німцям восени 1938 року. Він відбув шестимісячний старшинський вишкіл і став інструктором у знаному "Українському Легіоні", а офіційно "Дружини Українських Націоналістів" біля Відня в Австрії. Там організовано два курені чисельністю біля 600 хлопців. Перший курінь був під командою "Свободи".

На початку війни легіон марширував з полудневою німецькою армією через Словаччину на Польщу. В цьому часі вдалося йому врятувати від розстрілу групу селян в Команчі, підступно представлених німцям польськими диверсантами. Коли німці віддали Галичину СССР згідно з договором Молотов-Рібентроп, німецька армія відійшла поза ріку Сян, "Свободі" доручено ліквідувати розбитки польської армії, яка пробивалася через Лемківщину на Словаччину в напрямі на Мадярщину. Згодом легіон перейшов до Криниці і частинно до Закопаного, де їх в грудні 1939 року роззброєно і демобілізовано. Не сповнилися тоді мрії братчика Осипа на чолі українських військових відділів вмарширувати до столичного міста Львова.

На так званій першій еміґрації у Кракові по упадку Польщі 1939 року зібралося біля 20 "червонокалинників". Останнім прибув Степан Новицький — "Спец" щойно у січні 1941 року. З собою припровадив двох дівчат і двох хлопців, членів ОУН. Припізнився він тому, що під час німецько-польської війни був комендантом відділу партизан в околицях Оряви, Корчина і Синевідська Вижнього Сколівського повіту. Околиці ті були йому добре знайомі з часів табору Заогну в Крушельниці.

ОУН підготовлялася до створення майбутнього українського війська, бо провід ОУН не вірив у довготривалу приязнь двох крайньо протилежних політичних напрямків — німецького нацизму і московського комунізму. На курсі нижчих старшин, що його очолював полковник Роман Сушко, Новицький був одним із викладачів. Відтак він став учасником курсу для командирів більшими одиницями, до дивізії включно. Курсантами були також братчики Олекса Гасин, пізніший шеф генерального штабу УПА, і Осип Карачевський.

Зближався червень 1941 року. З Кракова таємно зникали люди в поході на схід, а в Кракові йшли невпинні наради українських політичних діячів, яке становище зайняти, коли прийде слушний час. Степан Бандера і очолювана ним революційна ОУН стояла за невідступне відвоювання державної незалежности.

22 червня 1941 року вдосвіта загуркотіли танки і зашуміли літаки, віджили надії українців по обидвох боках Сяну. Українські військові частини, дарма, що у німецьких мундирах, із синьо-жовтими стрічками вмаршували до Львова під проводом сотника Романа Шухевича, пізнішого головного командира УПА генерала Чупринки. Поміж одушевленими львів'янами, які вітали їх, були і наші братчики Лев Сенишин — "Факір", і Ярослав Спольський — "Майлянд".

Тоді-то сповнилися мрії Степана Бандери, який уважав, що ОУН мусить взяти на себе відповідальність і обов'язок відстояти перед світом і перед ворогом право на волю українського народу. Завершилася його довгими роками ведена революційна діяльність, якій він присвячував час, від юнацьких гімназійних років почавши. 30 червня 1941 року проголошено у Львові відновлення української державности.

Були це світлі дні для Загону. Братчики взяли участь у творенні Тимчасового Українського Державого Правління, що його, на пропозицію Степана Бандери, очолив Ярослав Стецько. Ними були: Дмитро Яців, державний секретар Міністерства народної господарки, Олекса Гасин, один із заступників Міністра оборони, Гриць Барабаш, посол до Румунії, Олександер Бандера, посол до Італії, Ярослав Спольський, член львівського управління.

Не всім, однак, довелося дочекати тої радісної хвилини. Під тягарем великих втрат додолу похилилася "Червона Калина". Відступаючи, окупанти, спершу польські, а відтак большевицькі у роках 1939 і 1941 залишили у тюремних казематах всіх міст галицької України гори помордованих. У 1939 році загинув братчик Петро Салдан (20 років), а в 1941 році — Степан Чехут (28 років), Осип Грицак (34 роки), Володимир Калинович (33 роки), Гриць Кухар (30 років), а в моршинських лісах біля Стрия більшовики розстріляли братів Петра (31 рік) і Ярему (29 років) Савчинських.

У 1943 році, внаслідок побоїв у спеціяльній тюрмі ґестапо в Берліні помер братчик Іван Стефанків тиждень після звільнення.

Недовго тішилися волею і інші братчики. Степана Бандеру арештовано вже 5 липня 1941 року, ще заки дістався до Львова, і перевезено до Берліна. Там по кількох тижнях звільнено під поліційний нагляд. Вдруге арештовано його в Берліні 15 вересня 1941 року і перевезено до концтабору і Саксенгавзен. В цьому концтаборі в той час вже перебували інші члени ОУН, а між ними братчик Осип Тюшка — "Пінка".

Більшість членів українського державного правління замордувало ґестапо у концтаборі в Авшвіці, серед яких братчики Загону: Дмитро Яців (33 роки), Олекса Бандера (31 рік). Двом дальшим членам уряду — братчикам Олексі Гасинові і Грицеві Барабашеві — вдалося уникнути арешту переходом у підпілля. У концтаборі Гіссен біля Гамбурґа 1945 року, напередодні вступу американської армії, замордовано Осипа Карачевського — "Свободу" (36 років). Того самого року замордовано на рідних землях братчика о. Михайла Грищишина (35 років), який залишився, щоб сповняти обов'язки священика у Сколівському повіті.

Коли окупація на всіх фронтах почала бути для Німеччини настільки грізною і її програш ставав очевиднішим, німецький уряд змінив дотеперішню політику відносно ОУН. 28 вересня 1944 року звільнено з концтаборів Степана Бандеру, Ярослава Стецька, а відтак і інших членів ОУН, щоб почати з ними переговори, які від німецького уряду вів Гімлєр зі своїм штабом.

УДП і ОУН відкинули можливість будь-якої співпраці, уважаючи неможливим співдіяти з вбивцями українського народу, з варварами, які котилися нестримно у провалля тотальної поразки. В часі бомбардування Берліна Степанові Бандері і Ярославові Стецькові вдалося стекти з-під нагляду ґестапо і переховатися спершу у Ваймарі, а відтак у Відні й Інсбруку аж до капітуляції Німеччини в травні 1945 року.

Бої УПА, зорганізовані і ведені під прапором генерал-хорунжого Романа Шухевича — "Чупринки", пластуна-"чорноморця", обіймають 1942-1951 роки. Щойно в 1946 році Захід довідався про жорстокі методи, якими Москва в союзі з комуністичними Польщею і Чехословаччиною поборювали цей всенародний революційно-визвольний рух, що поширився майже на всі українські землі, від рейдуючих відділів УПА, що з доручення проводу ОУН пробивалися через ворожі терени до Баварії і Австрії.

У тих боях проти окупантів братчики Загону брали активну участь. Полковник УПА Олекса Гасин як шеф генерального штабу УПА стояв поруч "Тараса Чупринки" аж до своєї смерти у 1949 році. У жовтні 1944 року в околицях Равщини згинув у бою майор УПА Степан Новицький — "Спец" (42 роки) — військовий інспектор штабу УПА-Захід. В бою під селом Семечинове згинули у 1941 році братчики Остап Каратницький (37 років) і Теодозій Охримович (37 років).

Поміж останніми, хто загинув з рук московських вбивць, був Степан Бандера — "Баба". Виконавцем злочину КҐБ був ренеґат — агент КҐБ Богдан Сташинський. На процесі в Карльсруге він признався до двох вбивств — Ребета і Бандери, що їх виконав невідомою до того часу зброєю — ціянідною пістолею, спроектованою і виготовленою в Луб'янці, централі КҐБ. Офіційно констатовано смерть як наслідок серцевого удару. П'ять разів були спроби вбити Бандеру, але всі не мали успіху. За шостим разом провідник ОУН загинув у Мюнхені 15 жовтня 1959 року на 50 році життя.

Степан Бандера був символом героїчної боротьби українського народу під час Другої світової війни і після неї, аж до наших днів. Провідництво Бандери було загально визнане. Понад партійними розходженнями було одне-єдине: Україна. Велич його особистости передусім збагнули ті, які стоять у безперервних змаганнях за волю.