Склалося так, що лише в середовищі близьких однодумців знали ім’я цього молодого за віком, але досвідченого політичного діяча і знали його літературно-організаційний псевдонім –Максим Орлик. Власне, під таким прибраним прізвищем 1940 року в Кракові появилася циклостильними відбитками його наукова праця “Ідея і Чин України”. Дехто пояснював, що опублікований твір – це плід копіткої праці, якій автор присвятив багато часу ще в 30-х роках, відбуваючи термін покарання у польській тюрмі. Якщо не рахувати численних статей на ідеологічно-політичні теми в різних періодичних виданнях, то це і є головний твір Дмитра Мирона. “Ідея і Чин України” має ще й сьогодні високу документально-пізнавальну вартість, незважаючи на те, що у сферу ідеологічно-політичних проблем саме життя внесло деякі доповнення і корективи. Але в той час, коли цей твір вийшов із друку, він був одним із головних ідеологічно-політичних вишкільних матеріалів.

Праця Дмитра Мирона “Ідея і Чин України” з’ясовує головні ідеологічні питання, роз’яснює політичні позиції Організації Українських Націоналістів. Згодом на пропозицію іншого видатного політичного діяча Дмитра Маївського назву “Ідея і Чин” Провід ОУН з-під стягу Степана Бандери дав своєму головному офіціозові.

Багатьом членам і симпатикам ОУН, що проходили ідеологічно-політичний вишкіл надовго збереглися у пам’яті визначення Дмитра Мирона українського націоналізму. Мирон писав:

“Український націоналізм – це боротьба нового героїчного українського духу за одну соборну, владарну, монолітну психіку української нації, за новий тип сильної, творчої, героїчної української людини, це боротьба за нові підстави і організацію суспільно-політичного державного життя, це боротьба за визволення усіх сил нації, за силу, владу та всесторонній розвиток, за нові підстави й цілі цілого життя: духового, культурного, морально-виховного, суспільно-політичного, соціяльного, економічного, громадянського, родинного та індивідуального”.

“Український націоналізм – це духовно-світоглядовий та суспільно-політичний рух, що органічно виростає з духово-суспільної природи української нації і відповідає її найістотнішим потребам та змагає революційним чином до встановлення нових вартостей, до відродження і визволення усіх сил української нації і до всестороннього її розвитку у власних державних формах”.

“Український націоналізм треба оцінювати й розуміти як епохальну історично-творчу появу у зв’язку з цілим дотеперішнім розвитком України і на тлі глибоких перемін цілої епохи. Коли б ідеї середньовіччя назвати тезою, то ідеї епохи Ренесансу та французької революції можна б назвати різкою антитезою, а ідеї нової наростаючої епохи творчою синтезою того, що було вартісне в древніх, середніх і нових часах з установленням нових вартостей на тлі сучасного культурно-цивілізаційного і суспільно-політичного розвитку. Саме український націоналізм є творчою синтезою вартостей, що випливають із духовності та свідогляду, з глибини життя і потреб українського народу. Він оновлює і відроджує усе, що було в нашій історичній дійсності здорове, сильне, творче, встановлює нову оцінку та приносить нові вартості, а усуває все те, що було шкідливе, нездорове, розкладаюче”.

Дмитро Мирон – глибокодумний автор, непересічний публіцист, фундаментальний теоретик. У декого, хто з ним не спілкувався, могло б скластися враження, що це, можливо, кабінетний працівник, який поза книжками світу не бачить, увесь час потопає в океані роздумів і теоретизувань. А насправді це була життєрадісна людина, пройнята насущними справами, весела на вдачу, а при тому, володіючи великим діапазоном знань, завжди готова чимось допомагати друзям, інколи їх повчати, хоча своїм інтелектом він не хизувався і перед іншими не вивищувався. Наприклад, Мирон уважно прислухався до співрозмовця, ніколи гостро не опонував, якщо з чимось не погоджувався. У той час на його обличчі пробігала легка посмішка, врешті, спокійним голосом казав: “А мені здається, що в дечому помиляємось. Як ви думаєте, чи правду кажу?”

Про Дмитра Мирона вперше я дізнався від Миколи Лемика, який відбував тюремне покарання за знищення совєтського дипломата 21 жовтня 1933 року у Львові, протестуючи таким чином проти штучно червоною Москвою організованого голодомору в Україні. Влітку 1934 року мене вдруге арештувала польська поліція за підозрою в протипольській антидержавній діяльності і приналежності до ОУН. Мене запроторено до львівської тюрми “Бригідки”, що на вулиці Городоцькій, 20 (у передвоєнний час та вулиця називалася Казимирівською, а в’язниця на ній під числом 24). У тій тюрмі, в камері 47-й, тривалий час я був з Лемиком. Він радо розповідав про свою бойову акцію, про перебіг судового процесу. Оповідав і про Мирона.

Уперше Мирона польська поліція арештувала, маючи його “на оці” під час Зелених свят у Львові 1931 року, коли відбувся похід на могили героїв-борців за Україну, що були поховані на Личаківському цвинтарі. А треба знати, що походи на могили тих, котрі згинули в боротьбі за волю України, мали величезне патріотично-виховне значення. Польські власті знали про це і чинили перешкоди. Залякуючи молодь, арештовували наосліп, допитували, часто-густо з побоями, і врешті звільняли. Таке було і з Мироном у 1931 році.

Вдруге з групою товаришів Мирона поляки арештували в жовтні 1933 року у зв’язку з атентатом Миколи Лемика, а судили від 6 до 20 липня наступного року у Львові. Крім Лемика, на лаву обвинувачених посадили ще 13 молодих українців, між ними був і Дмитро Мирон. Його обвинувачували у приналежності до ОУН і в розповсюджуванні української підпільної літератури. Боронив Мирона широко відомий адвокат у політичних процесах професор доктор Володимир Старосольський. Тоді й засудили Мирона на 7 років тюремного ув’язнення, яке він відбував у Равичу та Вронках – містечках на Познанщині (Західна Польща). Звідтіля Дмитра Мирона привозили як свідка на судовий процес Степана Бандери і товаришів, звинувачених у вбивстві польського міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького, винуватця криваво-терористичних злочинів проти українського народу. Процес проходив у Варшаві від 18 листопада 1935 року до 13 грудня 1936 року. Обвинувачені націоналісти відмовилися давати відповіді судові польською мовою, суд був “німий”, бо розгляд справ проводився лише на підставі протокольних записів. Мирон вчинив солідарно з обвинуваченими, не бажаючи зізнавати польською мовою, тому скоро повезли його назад до тюрми відбувати покарання далі.

На підставі амнестійних законів Миронові зменшено термін покарання, і в серпні 1938 року він опинився поза тюремними мурами.

Отже, починаючи від середини 1934 року, з Дмитром Мироном ми зналися “заочно”, тобто з інформацій наших тюремних співдрузів, хоча особисто нам зустрічатися тоді не доводилось. Про Мирона я ще знав і з преси, яка нерідко інформувала про наших в’язнів, що знемагали в польських тюрмах, розміщених головним чином на території Західної та Центральної Польщі.

Вдавалося довідуватися одне про одного від інших друзів-в’язнів, отже, від Миколи Лемика, а можливо (про що точно твердити не можу, але допускаю таку можливість), від Василя Зеленого, Тараса Онишкевича, Василя Охримовича, Івана Ментуха і багатьох інших політичних в’язнів – моїх близьких друзів. Таке “заочне знайомство” тривало сім років, і коли ми віч-на-віч зустрілися улітку 1941 року, то спілкувалися як давно знайомі друзі, “посвоячені” однією спільною ідеєю. Мені було відомо, що до свого арешту Мирон входив у склад Крайової Екзекутиви ОУН на західно-українських землях, що редагував підпільні видання, зокрема “Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН”, що співпрацював із Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком, Володимиром Янівим та іншими діячами націоналістичного і студентського руху. Про Мирона під час Другої світової війни вже знав широкий націоналістичний загал.

Коли ж ідеться про юнацькі й молодечі роки Мирона, то про них знало тільки обмежене коло людей. Тому-то сучасні історичні дослідники мають чимало клопоту, їм нелегко встановити біографію учасників національно-визвольного руху, різні автори подають неперевірені факти, переплутують дати тощо. Це стосується біографічних даних багатьох учасників нелегального націоналістичного руху, в тому й життєпису Дмитра Мирона. Нерідко трапляється ще й таке: дослідник посилається на протокольне зізнання арештованого діяча, отже, нібито на “твердий” документ, але забуває при тому, що і в таких “документах” не все відповідає правді, адже арештований з різних причин міг не про все зізнавати або ж заперечував звинувачення. Для прикладу: відомо, що Мирона, як згадано раніше, польська поліція арештувала в 1931 році; немає сумніву в тому, шо слідчий ставив арештованому запитання щодо його участі в ОУН. Ясна річ, Мирон не признавався до членства в ОУН, хоча членом тієї Організації, без найменшого сумніву, був у той час. Чи можна робити закид тим авторам, що пишуть і публікують статті, спогади тощо про членів підпільної Організації, допускаючи при тому неперевірені дані, чи можна їх звинувачувати в неточностях? Хто ж тоді винен?

“Вину” до деякої міри за це несе конспірація, яка свого часу була надійним “щитом”, була потрібною “заслоною” перед ворожими силами, перед поліцаями, конфідентами-донощиками, а ще й перед “багатослівними” громадянами, які могли завдавати комусь шкоди, поширюючи лише між “довіреними” людьми якусь інформацію про члена ОУН. Одне слово, колись конспірація виконувала свою, скажімо одверто, вкрай потрібну й корисну місію, а тепер... вона, на превеликий жаль, поважна перешкода для тих, хто вивчає історію чи знайомиться з бувальщиною націоналістичного руху, змагаючи до того, щоб заповнити білі прогалини в анналах.

За достовірними даними відомо, що Дмитро Мирон народився 5 листопада 1911 року в селі Раю, що поблизу міста Бережани на Тернопільщині. Батько Дмитра – Данило – був будівельним робітником, мати – Марія – померла під час холерної епідемії 1916 року, яка в той (воєнний) час скосила чимало людей. Малого Дмитра, що мав слабке здоров’я, але був дуже запопадливий і здібний до навчання, узяла під опіку його ж старша сестра – дівчина неповнолітнього віку.

Дмитро був вдумливим хлопцем, а оскільки мав гарні успіхи в навчанні, то батько вирішив послати його до Бережанської ґімназії. Перед юнаком розкривався новий світ: там він побратався із шкільними товаришами, котрі, як, зрештою, і сам Дмитро, уже в ранньому віці замислювалися над нашим національним лихом. Тодішні юнаки ставили собі низку наполегливих запитань, шукали відповідей на них, як от: чому молоді українці повинні бути гірші від своїх польських ровесників? Чим викликана така нерівність? Чому наш народ повинен бути чимось нижчим від інших? Глибоко в душі западали слова Франка: “Невже тобі на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних?”. Наше юнацтво та молодь полум’яні слова Шевченка, Франка, Лесі Українки сприймали так глибоко серцем, як сприймає віруючий християнин слова Святого Письма. Під впливом літературної творчості Кобзаря, Каменяра і Дочки Прометея формувався світогляд членства українського націоналістичного руху.

В 1928 році, у зв’язку із святкуванням поляками десятилітніх роковин відновленої польської Речі Посполитої, учні Бережанської ґімназії влаштували, як твердили польські власті, протипольські демонстрації. Тут втрутилася польська поліція, шукаючи “винуватців” – “організаторів” того “антидержавного” вчинку. Для ґімназиста Мирона це закінчилося тим, що він був змушений попрощатися з Бережанами та з Бережанською ґімназією і переїхати на дальше навчання до Львова, до української “Академічної” ґімназії, яка була поряд із головним корпусом Політехніки.

Проживаючи у Львові, Миронові довелося терпіти матеріальну скруту. Треба було заробляти лекціями на прожиток, а мешкати в дешевому учнівському гуртожитку Малої духовної семінарії. Не вникнувши у суть справи, деякі автори статей про Мирона допускають помилку, вважаючи, що Мирон, проживаючи у згаданому гуртожитку, мусив у Малій семінарії і вчитися. Якщо було б так, то, закінчивши навчання у згаданій семінарії, Мирон мав би право продовжувати навчання лише в Духовній академії, тобто підготовляти себе до священичого стану.

Академічну ґімназію Мирон успішно закінчив у 1930 році й “здав матуру”, після чого записався на студії у правничому факультеті Львівського університету.

У двадцятих роках нашого століття уся українська патріотична молодь симпатизувала Українській Військовій Організації (УВО) – нелегальній військовій революційно-політичній формації, яка на землях Західної України розгортала широку діяльність. Мирон був симпатиком її, а після покликання до життя ОУН (Організації Українських Націоналістів) став її членом, невдовзі її діячем, пов’язуючи свою діяльність з українським, на той час дуже активним, студентським рухом.

Дмитро Мирон, якого знали під псевдонімами “Максим Орлик”, “Роберт”, “Андрій” та ін., був людиною особливого складу: своєю активністю, життєвим оптимізмом, готовністю повсякчас долати різні труднощі він був зразком українського націоналіста – борця за Українську Справу. Декого дивувало те, звідки в нього бралася наснага до праці та боротьби.

Добре зберігся у моїй нам’яті такий випадок: треба було терміново написати статтю на політичну тему. Мирон брав олівець до рук і на шматках паперу писав статтю. Це тривало не більше однієї години – і стаття готова, несіть до друкарні та друкуйте. Рідко кому таке було під силу.

Появившись на волі в серпні 1938 року, Мирон і не думав про відпочинок. Щоб заробити на прожиток, увійшов у склад редакційної колегії львівської тижневої газети “Нове слово”. Працюючи водночас у бібліотеці Наукового товариства ім. Шевченка, доповнював матеріали до ідеологічно-політичної праці, про яку згадувалося попереду. Про продовження та закінчення юридичних студій не могло бути й мови, оскільки за ним був судовий вирок за антидержавну діяльність.

Дмитро Мирон важко переніс звістку про трагічну смерть полковника Євгена Коновальця 23 травня 1938 року. Готувався Другий Великий Збір ОУН у Римі 1939 року. В серпні того ж року Мирон нелегально виїжджає до Риму, де у працях Збору бере участь в ідеологічно-політичній та організаційній комісіях. Там і захопила його Друга світова війна. Наприкінці вересня, у жовтні та в наступні місяці у Кракові поселилося багато звільнених із тюрем політичних діячів – членів ОУН, туди й виїхав Мирон. Незабаром відбулись зустрічі полковника Андрія Мельника із Степаном Бандерою. На тлі концептуальних розходжень виник розподіл Організації на два відлами, що мало далекосяжні наслідки. Ця тема заслуговує на окреме висвітлення.

До Дмитра Мирона полковник Андрій Мельник ставився з належною повагою та з не меншою повагою і до Ярослава Стецька, який у той час уже проживав за кордоном. Одначе Мирон не пішов з Мельником, а об’явився на боці Степана Бандери, тобто на боці революційної концепції.

Мирон не залишався надовго у Кракові. Вже в березні 1940 року, незважаючи на величезні труднощі, він щасливо перейшов кордон на Сяні, маючи на меті податися до Львова та провести інспектування організаційних клітин ОУН у Краю. Саме тоді органи НКВД провели серед українців масові арешти. ОУН зазнала великого удару: до рук большевицьких опричників потрапили майже всі члени Крайової Екзекутиви ОУН, котрі зібралися на нараду у Львові в одному з будинків на вулиці Кордецького, неподалік від Головного залізничного двірця. Перед Мироном на весь зріст поспіло нове велике й відповідальне завдання: формувати нову Крайову Екзекутиву на нових, глибоко продуманих конспіративних засадах. У такій важкій ситуації треба було Миронові зустрічатися з членами Крайової Екзекутиви не на спільних нарадах, як досі, а індивідуально, з кожним зокрема. Це забирало багато часу, але керівні кадри ОУН у Краю не були наражені на новий розгром. Крім того, за такий підхід промовляв і інший доказ: це було продиктоване тим, що апарат НКВД уже мав інформацію про Мирона і докладав великих зусиль, аби впіймати та знищити цього небезпечного для червоної Москви підпільного націоналістичного революціонера. І що б не робили червоні катюги, це ніяким чином не применшило бажання Дмитра Мирона працювати для Української Справи. Мирон і далі вів за неї боротьбу з повною віддачею уміння і сил.

У грудні того ж 1940 року Мирон за наказом Головного Проводу ОУН знову переходить річку Сян і прибуває до Кракова. Тут йому доручено зайнятися підготовкою Другого Великого Збору ОУН з-під стягу Степана Бандери. Великий Збір тривав упродовж 1-З квітня. На ньому Головою Проводу ОУН було обрано Степана Бандеру, а Дмитро Мирон став членом Головного Проводу.

Напередодні німецько-совєтської війни в червні 1941 року Дмитро Мирон подався до Відня, щоб провести там політичний вишкіл у курені “Ролянд”. Коли вибухнула війна, Мирон пішов разом із куренем. Аж тут велика подія: з волі українського народу славетним Актом 30 червня 1941 року у Львові проголошено відновлення Української Держави, створено Державне Правління, яке очолив Ярослав Стецько – перший заступник Голови Проводу ОУН Степана Бандери. Німецькі окупанти не визнали Акту 30 червня, і незабаром Бандеру та Стецька гітлерівці арештувати. В той час Мирон був із куренем уже на Буковині. З Буковини, з містечка Кімполюнгу, 15 липня 1941 року Мирон прибув до Львова, але, не затримуючись довго, подався до Житомира, до Північної Похідної Групи, яку провадив Микола Климишин. Не затримавшись і в Житомирі, він виїхав до Фастова і далі до Василькова. Чим це було викликано? Йшлося про те, щоб у звільненій від большевицьких загарбників столиці України Києві проголосити новий, подібний, як у Львові, Акт відновлення української державності. Для багатьох націоналістів було ясно, що і з цим Актом німецькі окупанти не погодяться, що можуть бути і репресії. Було ясно, що той Акт може мати лише пропагандистське значення, але ж треба було ще раз перед усім світом заманіфестувати, що Україна не може бути й не буде чужою колонією, що єдиним господарем українських земель повинен бути лише український народ. Був сформований гурт націоналістів, який мав виконати це незвичайно важливе завдання. Гурт налічував до сорока осіб разом із технічним персоналом. Оскільки це широка тема, про неї автор цих рядків складе окреме свідчення як свідок і учасник того заходу в іншій статті.

У липні 1941 року, точніше у другій його декаді, я, очолюючи невелику (близько 100 учасників) підгрупу, долучився до Головної Північної Похідної Групи в Житомирі. Коли я передав людей Климишинові, за наказом Дмитра Мирона мене перевели до тієї Групи, яка мала виконати згадану вже місію у Києві. У Фастові я зустрівся з Мироном, а в серпні ми переїхали до Василькова. Німецько-большевицький фронт надовго зупинився перед Києвом.

Тоді Мирон наказав виїжджати в терен і там проводити відповідну пропаганду, подетально вивчаючи обстановку, настрої місцевого населення. На два чи на три дні Мирон відрядив мене разом із націоналістичним діячем Юліяном Заблоцьким проводити мітинги. Ми подалися спочатку до Малої Солтанівки, а потім до Великої Солтанівки. Спілкування було корисне і для нас, і для місцевого населення.

Звітуючи Миронові, ми торкалися багатьох актуальних питань. Мої зустрічі з ним свідчили про те, що ми (щоправда, заочно) добре знайомі. Пригадую, Мирон інколи хвилювався, бо наші сподівання були такі, що в серпні зможемо в Києві проводити заплановану акцію, але так не сталося.

А тим часом на 31 серпня було заплановано провести у Василькові великий мітинг. Він почався десь близько 12 години. Промовці виголошували з балкону будинку, де містилася покликана до життя Васильківська районна рада під головуванням місцевого громадянина Жука. Одразу ж після кількох виступів будинок був оточений працівниками німецького СД (Служба безпеки). Німці фотографували всіх учасників безліч разів, вони поводилися дещо занепокоєно, хоч і стримано. Ніхто не знав, чим ця візита закінчиться. Будинок був оточений, і ми скоро переконалися, що без дозволу німців його покинути нам не вдасться. Результат такий: німці оголосили, що нас не арештують, але інтернують. Їм ішлося про те, щоб до них не зразу вороже поставилося місцеве населення, яке приймало нас дуже привітно. Частина з нашого гурту не брала участі в мітингу, вона швиденько виїхала з міста на вантажівці, уникаючи “інтернування”. Але більшість була під суворим наглядом німецького СД. Під вечір нас, “інтернованих”’, автами відвезено до Білої Церкви і поміщено в одній з військових казарм. Побіч нас були натовпи полонених, які з дива не могли вийти, хто ми такі: непогано вдягнені цивільні люди, але під гострим наглядом. Під вечір німці нас перевезли до Житомира. І знов же не до тюрми, а до якогось старого будинку, де розташувалася велика частина німецьких “есбістів”. Був там і генерал, здається, на прізвище Міллер, а перекладачем у того генерала був Степан Федак, син відомого українського адвоката зі Львова, який у 1920 році робив замах на польського маршала Пілсудського, що в той час приїжджав до Львова з візитою, і більше до Львова не відважувався показуватися.

Генерал із перекладачем Федаком почав вести слідство, весь час підкреслюючи, що ми не арештовані, а лише тимчасово “інтерновані”. Між нами були наші друзі – родом з Осередніх і Східних Українських Земель, які зберегли погоду духу, приказуючи: що таке арешт, що таке інтернування, або ж: не вмер Данило, так болячка задавила.

Одним із перших, а можливо, і таки найпершого покликали на слідство до генерала Дмитра Мирона, який відрекомендувався, що він уродженець Києва, за фахом педагог і не розуміє, чому його “інтернували”’. Тоді генерал поставив запитання, яке звучало приблизно так: “Скажіть, пане, чи Ви знаєте, що в серпні 1939 року в Римі ОУН проводила Великий Збір? Відомо, що там було два представники з України, один називався Бойдуник, а як другий?” Мирон зрозумів, що генерал добре інформований, бо другим був Мирон, а тепер його функціонери затримали – “інтернували”. Мирон і далі стояв на своєму, але ситуація вияснювалась, що німці з допомогою своїх служб пильно стежили за українськими націоналістами.

Про свій допит Мирон поділився зі мною і ще кількома друзями. Вже тоді зродилася думка, що легко ніщо не обійдеться, що ми в халепу потрапили, а німці покищо ведуть гру. Через день нас перевезли до Луцька і знов же не до тюрми, як дехто інформує, а до будинку місцевої ґімназії, але пильно стереженої німецькими “есбістами”. Там нам веліли й ночувати. І вже вночі Тарас Онишкевич – досвідчений підпільний бойовик – приніс цінну новину: увійшовши до підвального приміщення, можна тихцем з нього вийти, тим паче, що там охоронця немає. Тоді й вирішено: члени Головного Проводу ОУН Дмитро Мирон і Василь Кук разом із Тарасом Онишкевичем через люк проходять і тікають з-під німецької охорони. Так і сталося. До самого ранку німці про втечу нічого не знали, хоча перед виїздом до Львова не могли дорахуватися “інтернованих”... Нас перевезли до тюрми на Лонського у Львові. Так закінчилася гра в “інтернування”, а почалося справжнє ув’язнення, але Мирон уже не мав змоги зазнати його “принад”. Ми, решта арештованих, були готові на все, але ми раділи, що трьом таки вдалося вирватися на волю з німецьких лабет.

Скоро мені стало відомо, що Мирон у Києві – таки здійснився його задум працювати у столиці. Дехто перестерігав його, щоб оберігався німців, бо вдруге попасти в їх руки дуже небезпечно – гітлерівці добре знають, хто такий Мирон, і каратимуть його.

З Мироном я зустрічався ще раз (уже востаннє) у Львові, коли він прибув на Квітневу конференцію ОУН 1942 року. У травні Провід ОУН послав мене до Дніпропетровська на пост організаційного референта Крайового Проводу ОУН Півдня України і заступником Крайового Провідника. І тут страшна вістка сколихнула нас усіх 26 липня 1942 року. Попереднього дня, тобто 25 липня, загинув Мирон, тяжко поранений німецькими аґентами безпеки в Києві на вулиці Леніна, колишній Фундуклеєвській, тепер Богдана Хмельницького, неподалік Оперного театру. Перестало битися серце великого революціонера, яке весь час палало вогнем любові до України. На 31 році життя загинув один з ідеологів українського націоналізму Дмитро Мирон-“ Максим Орлик”’.

П’ятдесят два роки минає від того трагічного дня. Дещо не вияснене до кінця ще й сьогодні. Проте на одну обставину слід звернути увагу наших істориків-дослідників.

Немає найменшого сумніву, що Мирон був непримиренним ворогом не лише коричневого Берліна, а й червоної Москви. Смерть Мирона і Берлін, і Москва вважали своїм успіхом, адже на одного грізного борця-націоналіста стало менше...

Достеменно відомо, що у воєнний час німецькі окупанти радо приймали на свою поліційну й розвідкову службу вчорашніх енкаведистів, тих, що задекларували, узгіднивши заздалегідь свій крок із верхівкою компартії та НКВД, свою нібито лояльність до коричневих загарбників. Гітлерівські окупанти радо користувалися послугами катів із большевицького репресивно-карального апарату для поборювання українських націоналістів. Вони охоче приймали на службу червоних нелюдів терористів, будучи переконаними, що ті кати – служаки червоної Москви – вестимуть затяту боротьбу проти українських націоналістів, самостійників-державників. Руками большевицьких виродків Берлін простелював собі шлях до панування у Східній Європі.

Декому довгий час така “співпраця” двох імперіалістичних хижаків, і в той час, коли між собою вели зажерливу різню, проте і певних точках співпрацювали, видасться парадоксом, але факти стверджують, що така ззовні парадоксальна гра була між нашими найлютішими ворогами.

Недовго судилося жити українським революціонерам-націоналістам: 31 рік Іванові Климові-“Легенді”, стільки ж і Дмитрові Миронові-“Орликові”, а Миколі Лемикові лише 27 років...

Дмитро Мирон прожив недовгий вік, але виповнений особливим змістом. Його ім’я записане золотими літерами в історії українського націоналістичного руху. Нація ніколи не загине, коли за неї віддають життя такі Герої, як Климів-“Легенда”, як Лемик, як безсмертний у віках Мирон-“Орлик”!

Шлях перемоги. – 1994. – Ч.31-32. – 30 липня.