Напевне, ні в кого не викликає сумніву те, що на процес становлення і формування політичного світогляду Романа Шухевича вплинуло його походження зі славетної родини Шухевичів, з якої вийшли особистості надзвичайного таланту й особливої відданості українській національній справі. Для прикладу годилося б згадати визначного громадського діяча, етнографа, педагога й публіциста Володимира Шухевича, а також громадського та військового діяча, славнозвісного оборонця у судових політичних процесах УВО й ОУН, адвоката доктора Степана Шухевича.

Є свідчення про те, що чотирнадцятирічний ґімназист Роман Шухевич 1921 року не раз зустрічався у Львові, в помешканні своєї бабусі Герміни Шухевич, з Командантом Української Військової Організації (УВО) полковником Євгеном Коновальцем, який у тому році прибув з-за кордону. Ясна річ, що, зважаючи на вікову різницю (Шухевичеві було 16 років), між ними не могли тоді точитися якісь дуже важливі, засекречені розмови, але молодий ґімназист уже міг знати і, напевно, знав, хто такий Коновалець, повинен був чути в розмовах старших, яку роль він відіграв в організації українських збройних сил. Можна здогадуватися, що полковник припав юнакові до вподоби, оскільки молодим хлопцям військовики завжди імпонують. Чи не тоді саме запала в душу ґімназиста та спасенна іскорка, яка згодом запалала незгасним полум'ям безмежної відданості Україні й спричинила те, що Роман Шухевич через чотири роки після зустрічей із полковником Коновальцем став членом УВО, одним із найвидатніших її бойовиків, а військова професія полонила хлопця і була особливою в його наповненому глибоким змістом житті?

Проте, стежачи за діяльністю Євгена Коновальця - полковника армії УНР і Романа Шухевича - генерала УПА "Тараса Чупринки" - отже, військовиків високого рангу, переконуємося, що пріоритетними для них були, однак, політичні питання.

Треба погодитися з думкою, що на становлення політичних поглядів Романа Шухевича та на його ранню участь у національно-визвольному русі мали великий, можна сказати, переважаючий вплив і події Першої світової війни та революції, і відродження української державної самостійності й нещадна боротьба з ворожими навалами. Знавці людської психіки стверджують, що будь-які факти, а також особливі та надзвичайні події люди зрілого віку сприймають здебільшого розумом, а діти й підлітки - серцем і душею. Таке сприйняття залишає у них незатертий слід, що в майбутньому може стати спонукальним фактором, внутрішнім поштовхом до діяльності, до боротьби за торжество високих ідеалів.

Надзвичайними подіями в нашому минулому були фронтові акції Першої світової війни на наших землях, революція 1917 року, що своїми могутніми ударами валила ненависну російську імперію, визвольні змагання українського народу, а зокрема Листопадовий Зрив на західноукраїнських землях, запекла боротьба з ворожими загарбниками... Всі ці події викликали в душах і серцях юнацтва прагнення чинити опір ворогам України. За таких умов діти й підлітки дуже скоро дорослішали, вони мужніли, подумки рвалися до боротьби, очима своєї уяви бачили себе в лавах борців проти зла. Саме тому до лав Української Військової Організації, а згодом Організації Українських Націоналістів вступали насамперед люди молодого віку - ентузіасти, патріоти, завзятці. У середовищі завзятців ріс і Роман Шухевич. Пристрасна відданість українській національній ідеї, наполегливість і непохитність, енергійність і дієвість, запал і бадьорість - характерні риси Романа Шухевича від ранніх літ до дня його загибелі.

Треба також підкреслити, що побіч Романа Шухевича виростала ціла плеяда його ровесників - школярів і юнаків, які серцем і душею сприйняли славну й трагічну долю української нації. Імена їх закарбовані на сторінках історії України; більшість із них загинула на фронтах національно-визвольної боротьби. Багато хто з них ішов поруч з Романом Шухевичем. Школярами-підлітками його літ у згадані роки були Зенон Коссак, Дмитро Грицай, Олекса Гасин, віком старшими за нього - Михайло Колодзінський, Іван Ґабрусевич, Степан Ленкавський, дещо молодшими - Степан Бандера, Ярослав Стецько, Дмитро Маївський... Далеко не повний список буде, коли не згадати ще таких, як Богдан Кравців, Володимир Янів, Дмитро Мирон, Іван Климів-"Леґенда", Василь Сидор, Дмитро Клячківський, Ростислав Волошин, Яків Бусел...

Військовою справою Роман Шухевич захоплювався з ранніх літ. Якось, а було це під час другої окупації України московсько-большевицькою навалою, Головнокомандувач Української Повстанської Армії Роман Шухевич-"Тарас Чупринка" в довкіллі друзів згадував, що ще ґімназійним учнем він пройшов свій перший військовий вишкіл під керівництвом підстаршини Української Галицької Армії Миколи Дужого, який усі роки був у найближчих дружніх стосунках із Командиром, не подався у 1944 році за кордон, а залишився у підпіллі працівником Головного Штабу УПА й головним редактором заініційованого Романом Шухевичем журналу "Повстанець" та співредактором усіх інших націоналістичних видань, зокрема військових посібників.

Роман Шухевич був прихильником Української Військової Організації ще до вступу в її ряди. Як і З.Коссак, С.Бандера й інші діячі національно-визвольного руху, Роман Шухевич - один із найактивніших учасників "Пласту" - відомої легальної, а деякий час і нелегальної виховної організації, члени якої поповнювали спершу кадри УВО, а від 1929 року - ОУН.

Згадуючи цю обставину, треба вказати на помилку деяких сьогочасних громадян, які велять називати себе націоналістами і обстоюють думку, що необхідно всі форми громадської, суспільної, політичної, культурної праці звести в якусь одну ("націоналістичну") структуру, іншими словами, створити своєрідне гетто, замкнутий клан, тобто фактично самообмежитись. Р.Шухевич не поділяв такої думки.

Інспектуючи в сорокових роках відділи Української Повстанської Армії, Р.Шухевич наголошував, що її учасники - це вчорашні члени товариства "Просвіта", "Рідної Школи", "Сільського Господаря", різних спортивних товариств, самоосвітніх гуртків, протиалкогольних організацій, учасники кооперативного руху.

Високу політичну зрілість засвідчив Роман Шухевич, очолюючи бойову референтуру в Крайовій Екзекутиві ОУН на західноукраїнських землях. До того часу визначне місце в українському визвольному русі посідала УВО - Українська Військова Організація, створена ще в 1920 р. Головним її Командантом був полковник Євген Коновалець. УВО - організація революційна, бойова, задумана як кістяк майбутньої української армії, тієї важливої структури, котра повинна бути головною фізичною опорою і захистом Української держави, у відновлення якої вірили широкі патріотичні громадські кола. Найширшу діяльність УВО розгорнула на західноукраїнських землях, що були під окупацією Польщі. УВО проводила відплатні акції проти терористичної політики загарбників, проти прислужників-ренегатів, проти польських поміщиків - нещадних експлуататорів українського селянства. За час свого майже десятилітнього існування УВО здобула авторитет у народі.

Та попри це між деякими керівниками УВО і ОУН були розбіжності щодо самої структури цих організацій. Загально утвердилась свідомість, що не варто обмежувати визвольно-революційну діяльність лише бойовими акціями, які успішно здійснювала УВО, що необхідно розгортати ідеологічно-виховну, вишкільну, широку революційно-політичну діяльність, а таку працю з повним успіхом могла виконувати ОУН. Проти такої постановки виступили провідні активісти УВО. Вони наголошували, що повинні існувати й далі дві організації паралельно - УВО й ОУН, які мають діяти окремо, і лише найвище керівництво цих двох організацій повинне координувати їхню діяльність. А це значить, що за певних умов ті організації можуть одна від одної віддалятися, тобто, може виникнути ситуація з непередбаченими й небажаними наслідками.

Дехто міг би запитати: чому ж полковник Євген Коновалець, будучи одночасно командантом УВО і головою Проводу Українських Націоналістів, не припинив назріваючих розходжень силою наказу? Адже на це він мав повне право. Проте полковник хотів, щоб злиття відбулося за обопільним бажанням і демократичним способом.

Прихильники паралелізму ОУН-УВО розраховували на підтримку Романа Шухевича, який був у контактах з УВО ще з 1923 року, а в 1925 році став її повноправним членом. Роман Шухевич виявив виважений підхід до розв'язання спірного питання: незважаючи на приятельські взаємини, на високе цінування його іншими увістами, він виступив з рішучим закликом здійснити повне злиття ОУН і УВО, і то таким чином, щоб УВО ввійшла до ОУН як її складова частина - військово-бойова референтура. Його слово було вирішальним.

Вивчаючи питання паралелізму УВО і ОУН, деякі сучасні дослідники можуть звернути увагу на те, що ще деякий час націоналістичні документи, а особливо звернення до народу, закінчувалися підписом-абревіатурою УВО. Робилося це з суто тактичних міркувань, адже йшлося про те, щоб про злиття ОУН і УВО окупанти України дізналися якомога пізніше.

Безперечно, Євген Коновалець високо цінував весь рід Шухевичів, який без перебільшення можна назвати одним із українських національних бастіонів. Полковник добре знав і був у найкращих взаєминах із дядьком Романа Шухевича Степаном Шухевичем, про якого згадано вище.

Полковник Коновалець у 1933 році остаточно переконався, що Роман Шухевич - не тільки бойовик-революціонер, прекрасний організатор підпільних формацій, а й політик.

До кінця свого життя полковник покладав великі надії на Романа Шухевича. Свідчить про це такий факт: вже після Варшавського судового процесу в 1935-1936 рр. і після процесу над Крайовою Екзекутивою ОУН ЗУЗ у Львові, у травні-червні 1936 р., після того, як тодішній крайовий провідник ОУН ЗУЗ висловився за припинення революційних акцій, а навіть за скорочення політико-пропаґандивних дій, Євген Коновалець наполягав на тому, щоб західноукраїнську Крайову Екзекутиву ОУН очолив саме Роман Шухевич, який тривалий час, коли КЕ була під орудою Степана Бандери, обіймав пост бойового референта. Очевидна річ, що, цінуючи великі здібності Романа Шухевича як революціонера-бойовика, Євген Коновалець бачив у ньому високі політичні якості. Роман Шухевич підкорився бажанню полковника, але на перешкоді була розконспірованість Шухевича, що й стало найвагомішою перепоною у реалізації плану.

Ще раніше (в 1933 р.) Роман Шухевич виявив себе як особистість не лише морально-духовного, а й фізичного гарту. Фізична витримка, якщо базується на високих цінностях, вартостях, найтвердша, подиву гідна. Роман Шухевич готував протестаційний атентат на большевицького консула у Львові за розстріли червоною Москвою української інтеліґенції - мозку нації, за винищення понад 7-ми мільйонів українського селянства штучно організованим голодом 1932-1933 рр. Щоб домогтися зізнання, польські окупанти запроторили Р.Шухевича в підвали Бригідської тюрми, морили арештованого голодом і холодом, але успіху не досягли.

Засуджений у Львівському судовому "процесі Крайової Екзекутиви" на 4 роки ув'язнення, звільнений за амністією 1937 року, через кілька місяців Роман Шухевич подався на Закарпаття, де разом із Зеноном Коссаком і Михайлом Колодзінським організовували збройні сили Карпатської України - Карпатську Січ. Лише завдяки випадковому збігові обставин Роман Шухевич залишився живий після окупації Закарпаття мадярськими збройними ватагами.

Після падіння Польщі Роман Шухевич бере активну участь у створенні взимку 1940 р. у Кракові Революційного Проводу ОУН Степана Бандери, очолює Організацію на Західних Окраїнних Землях (Холмщина, Лемківщина, Підляшшя і Засяння), організовує курси національної, культурної та суспільної праці, проводить на високому рівні військові вишколи, через які проходили всі члени й симпатики ОУН. Роман Шухевич був тієї думки, що кожна хвилина може змусити українських патріотів взяти зброю в руки й організувати національні збройні сили. Так і сталося: в березні 1941 року йому довелося організувати Дружини Українських Націоналістів (ДУН), а пізніше, з допомогою друзів-військовиків - загони Української Повстанської Армії.

Незважаючи на те, що Роман Шухевич мав за собою великі успіхи, завоював високий авторитет у націоналістичному довкіллі, однією із характерних його рис була стримана скромність. Пам'ять зберегла його слова: "У Збройних Силах самостійної Української Держави мене задовольнить найнижча посада, щоб тільки Україна була вільною..." В 1943-1944 рр. Роман Шухевич-"Тарас Чупринка" був тільки підполковником, а посідав пост Головнокомандувача УПА. Багато хто дивувався, були й такі, що не хотіли вірити в те, що командир багатотисячної армії "вдовольняється" таким званням.

На нараді ОУН 11-13 травня 1943 року постала потреба замінити пост одноосібного провідника тричленним органом - Бюро Проводу, в якому всі три члени мали б рівні голоси у вирішенні найголовніших проблем, хоча за першим залишалося право "прімус інтер парес" - першого серед рівних.

Роман Шухевич не готувався до того, щоб обійняти такий високий пост. Його одноголосно підтримали друзі, переконані в тому, що доручають велику справу великій, хоч дуже скромній людині. На посту Провідника ОУН на Рідних Землях, Головнокомандувача Української Повстанської Армії, а також Голови Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і секретаря військових справ Р.Шухевич пробув до кінця свого життя. Згодом (в 1946 р.) іменований УГВР генерал-хорунжим УПА, а посмертно нагороджений УГВР Золотим Хрестом Бойової заслуги 1-ї кляси.

На Третьому Надзвичайному Великому Зборі ОУН, що відбувся 21-25 серпня 1943 року, узаконено зміну в Устрою ОУН, обрано Головою Бюро Проводу ОУН Романа Шухевича, а членами - Дмитра Маївського і Ростислава Волошина. Збір цей, беручи до уваги тогочасну політичну ситуацію, вніс багато позитивних змін і доповнень у програмні постанови, вивів Організацію на широкий шлях боротьби за українську державну самостійність, став переломним в історії українського націоналістичного руху.

Вістка про звільнення з німецького концтабору восени 1944 року Степана Бандери, якого народ уважав символом української національно-визвольної боротьби, викликала велику радість серед українських націоналістів у Краю. Незабаром українське підпілля довідалося, що живими залишилися й інші провідні члени ОУН: Ярослав Стецько, Степан Ленкавський, Микола Климишин, Юрій Лопатинський, Зіновій Матла, Петро Мірчук, Лев Ребет, Іван Кашуба, Степан Мудрик, Роман Малащук, Володимир Макар та ін. Склад Закордонних Частин ОУН помітно зріс. До всіх, хто залишився на Рідних Землях, а зокрема до Степана Бандери і його найближчого оточення, збереглися пошана й найщиріші почуття. Степана Бандеру всі вважали натхненником національно-визвольної боротьби. Роман Шухевич дуже високо цінував свого друга й найближчого побратима Степана Бандеру і вважав його своїм провідником.

Після смерті Романа Шухевича розповсюджувано, либонь, із ворожого підшепту, а передовсім на догоду червоній Москві, всілякі версії його загибелі. "Версія", сфабрикована в Канаді, що, мовляв, Р.Шухевича "не вбили чекісти в бою в Білогорщі", а "вбив" Командира відомий бандерівець на вулиці Львова, - зразок лицемірства й наруги над Національним Героєм України.

Нарівні з іншими українськими націоналістами Роман Шухевич поділяв думку, що уярмлення народу - це смертельна небезпека для нього. І якою б великою і страшною вона не була, з нею треба боротися, боротися навіть тоді, коли ймовірність перемоги мінімальна.

Народ, який мириться з небезпекою, не намагається її подолати, поступово скочується на нижчі ступені існування і розвитку, а згодом і зникає з лиця землі.

Боротьба за волю українського народу, за його суверенне державне існування і розквіт стала смислом життя Романа Шухевича - Людини виняткового гарту.