…“Осіння прозолоть і смутку сутінь,
           і відходу незгаданого біль…”

                                                                             (Богдан Кравців, “Зимозелень”)

Ми клонимо голови перед маєстатом смерти, що виповнила призначення, забираючи з-поміж нас дорогого Друга Богдана… Прощаємо Його як визначного сина України, ідейного Пластуна, як колишнього члена Української Військової Організації і Організації Українських Націоналістів, бойовика-поета, критика і великої міри літературознавця. Прощаємо як вірного Подруга, любого Батька і незабутнього Дідуня…

Пересічна людина, що відходить у вічність, залишає біль і смуток у рідних і друзів, а поет ще й свої твори, що в них відкриває серце для нас і прийдешніх поколінь, твори, якими збагачує нас своєю духовістю, що дає силу, будує і унапрямлює. Це робить поета безсмертним…

Покидаючи Рідні Землі, Ти, незабутній Друже Богдане, не вийшов упорожні в далекий світ.

“З урочищ і гаїв, із рідного привілля

 в чужину ідучи – узяв я жменю зілля

і горсточку пісень, і жмут цілющих слів…”

Ти взяв зі собою найцінніший скарб, що багатьом із нас дає наснагу до чину й віру… А тепер – у дні смутку і невіджалуваної трати – ми запитуємо Тебе Твоїми ж словами:

"Чому спинився Ти, поник, примхливий майстре

сонетів міряних, розкотистих октав…?

Ти, що в тридцятих роках гартував нашого духа, учив бути сильним і незламним борцем у боротьбі за волю Батьківщини, відійшов до Пластового Пантеону Слави на Вічну Ватру, біля якої зібралося вже багато наших спільних друзів, що оставили нас передчасно в тюрмах, в концтаборах і жорстоких боях, а мали повне право жити тепер поміж нами…

Ти, Богдане, переживав їхню героїчну смерть глибоко, бо ж вона була пов’язана боляче з трагедією українського народу…

Вихід із рідних земель наповнив Тебе тремтливим неспокоєм, бо передчував, що гряде…

“Як птахи в далечінь під бурю і під громи,

від рідних зір і гнізд одбилися давно ми.

Хоч промінь спогаду, хоч мрій одну жарину

хотіли зберегти, голубити в серцях

про край, про рідний наш. І завжди темний шлях

одводив далі нас, у далеч невідому…”

Ти поринув у вир праці, немов хотів забути про жорстокі світання, про ту чорну габу лихоліття, що вкрила Україну. Ти тужив – Твоє серце щеміло від болю…

В одному із своїх сонетів просиш тих, що остались на рідних землях:

“Учуйте, Друзі. Принесіть, пришліте

з запашних піль, де рідні дні і хати,

пізноцвіту – чар зілля листопаду…

Подайте поміч тугу одоліти…”

І вони приходили, як одчайдушні воїни Української Повстанчої Армії, зі зброєю і несли те чар-зілля в чужину…

І саме тепер, коли Ти переживав як завжди Роковини Листопадового Зриву, прийшлось Тобі від нас відійти… А Ти, Богдане, так хотів жити, бо ще не виповнив усіх своїх задумів передати багатюще знання про Україну, про її традиції та древні звичаї… Та не було такого чар-зілля, щоб Ти подолав невблаганну смерть.

Сказав Ісус Христос, що найбільшою любов’ю є віддати життя за друзі своя… А якою мірою любови ми визначимо часто непосильну працю людини, що протягом свого життя посвячувалася і увесь свій труд і знання віддавала для добра інших? Каплю за каплею крови зі свого серця, у завзятому змаганні за визволення Батьківщини, у боях за вирощування патріотичної духовости молоді, за вщеплювання сильної – незламної віри у свою правду.

Ми, колишні учні Української Академічної Гімназії, а пізніше студенти, що знали Тебе не тільки у Львові, але і по всій Україні, виростали і мужніли словами Твоїх поезій, завжди творчих – бойових, сильних і назавжди незабутніх…Ти, Дорогий Друже, страждав більше, ніж інші, бо глибоко переживав усі ці “вовчі” роки нашої нескореної Батьківщини під ворожою займанщиною, також як політичний в’язень. Однаково жтюрми Тебе не зламали, а додавали гарту… Коли в блимаючому сяйві світел із зовні заґратовані вікна кидали тіні чорних хрестів на стіни казамат, Ти творив, і ці бойові вірші доходили до нас і падали на родючу ниву. На них зростали духово тисячі таких одчайдухів, як Білас і той Данилишин, що по засуді на смерть заплакав, але зараз же сказав: “Я не тому плачу, що мушу вмерти – я плачу тому, що вдруге не можу вмерти за Україну…”.

“Хвилини розставань роз’ятрені, мов рани…”

Це Твої слова, що так боляче і трагічно-сумно звучать по Твоїй смерті… За багатогранною працею, нераз коштом свого дозвілля чи вільного часу, що міг бути призначений родинному життю, Ти, Богдане, запалював світла, щоб сидіти далі до пізньої ночі над рукописами. Попри Тебе проходили ясні-соняшнідні, повні чару весни – квітистих дерев і співу пташок, що інколи відривали Тебе тільки на мить від праці, бож Ти так любив природу… Часом Ти знаходив хвилини, коли з родинною радістю обнімалася журба про Ваших дітей. Ти пишеш – говориш своїй дружині:

“У слід їм дивимось, важкі від дум, мов віти.

Тож завтра може так у світ відійдуть діти,

ми ж з поглядом тьмяним, повернутим назад,

залишимось самі, немов осінній сад…”

І справді прийшов час, що діти відійшли, бо таке було призначення. Ви обоє у своїй “Золотій Осені” неоднократно почувалися самі, хоч жили серед друзів з думками про дітей, що часто бувалії біля Вас…

Вже пізня осінь… Червоно-золоте листя шелестить під ногами, а в осиротілому осінньому саду осталася одна деревина без пари… Деревина, що ще недавно, ще вчора дружньо і віддано стояла біля Тебе… Твоя люба Ніля.

Коли в Україні вмерла людина, то грали дзвони жалібну пісню. А в Карпатах голосили сумну вістку трембіти трагічним гомоном почерез плаї і полонини… Ми тут у чужині чуємо ті дзвони у наших серцях, чуємо боляче, втративши Тебе, Незабутній Друже…

Прощаю Тебе, Богдане, від тих усіх колишніх учнів і пластунів 7-го Куреня ім. Кн. Льва і 1-го Полку ім. Петра Конашевича Сагайдачного, від тих усіх, що були в УВО і в ОУН, від тих друзів в Українській Повстанській Армії і 1-ій Дивізії УНА, що не мали змоги заспівати з усіма на Твоїм похороні “Ніч вже йде, тихо спи, з нами Бог”…

Прощаючи Тебе востаннє, Друже Богдане, складаю на Твою могилу символічну китицю черемхи, того євшан-зілля, що так часто кличе нас у снах про рідні землі…

Складаю Тобі ще другу китицю червоної калини, що її Ти так любив як символ боротьби за волю України і завжди високо піднімав її з вірою у краще завтра…

Прощаю Тебе від своєї родини. Прощаю від Курінної Старшини 10-го Куреня УПС “Чорноморці” і всіх тих, що зростали з Тобою в Україні, і тих, що займають наші місця в діяспорі… Складаю вислови дружнього співчуття “Фамілії” Куренів УПС і УСП “Лісові Чорти”, що втратили такого визначного друга.

І складаю глибоке співчуття, повне зворушливих тремтінь, Дорогій Подрузі Нілі, дітям пластунам Марії-Дзвениславі,Миколі-Гордієві та Юрієві і родині у їх важкому смутку.

“Знайшли чужину ми, згубили путь додому

 і нині молимось, щоб знявся буревій,

щоб хоч дітей привів до рідних зір і мрій…"

Ти молився про це до Всевишнього за нас усіх, і ми віримо, що Твої молитви будуть вислухані…

Нехай буде ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ по Тобі, Незабутній Друже, з роду в рід…

СКОБ!

Пластовий шлях. – 1976. – Ч.1(49). – С.21-25.