Людям непохитного духу притаманні простота і скромність. Такою була й Ольга Басараб. За своє недовге (тридцятичотирирічне), але сповнене дієвості та динамізму життя, Ольга Басараб була учасницею першої жіночої чоти Українських Січових Стрільців у Львові, під час Першої світової війни провадила харитативну діяльність у Комітеті допомоги раненим і полоненим та в Комітеті допомоги цивільному населенню, за що була відзначена Червоним Хрестом. Окрім того, героїня брала активну участь в організації українських військових з’єднань, утворених із військовиків австрійської армії. Водночас була членом Управи Українського жіночого союзу у Відні, а згодом, повернувшись в Україну, в 1923 році стала членом Управи філії Союзу Українок у Львові. Одразу ж після створення Української Військової Організації (УВО) Ольга Басараб стала її членом. УВО була військовою і політично-революційною силою, яка вістря своєї боротьби спрямувала головним чином проти польської окупаційної влади на західно-українських землях.

У тридцяті роки участь жіноцтва у парамілітарних формуваннях вважалась неординарним явищем. І сьогодні з почуттям глибокої пошани схиляємо голови перед жінками-воїнами: Оленою Степанів, комендантом жіночої чоти УСС, яка з початком Першої світової війни вступила до леґіону й брала участь у битві під Маківкою; хорунжим УСС Софією Галєчко, яка відзначилася у карпатських боях; Ганною Дмитерко, десятником УСС, учасницею боїв над річкою Стрипою...

Багато хто з наших військових і політичних діячів, а також дослідники історії, схильні українсько-польські взаємини під час творення, формування й діяльності УВО оцінювати як продовження військового протистояння. Не визнаючи законності польської влади і трактуючи її як окупаційну, українці бойкотували вибори до польського війська, подекуди чинили збройний опір, а відступників, котрі шукали порозуміння і співпраці із загарбниками, суворо карали.

Намагаючись перебороти українську непокору, польська влада вдалася до терористичних заходів, щоб таким чином закріпити своє хитке становище на землях Західної України. Окупанти не гребували вбивствами, провокаціями, масовими антигуманними актами. За свою “теоретичну основу” вони взяли шовіністичне “твердження” польського екстреміста професора Ґрабського, який пророчив, що “за 25 років польського панування на землях Східньої Малопольщі (так поляки називали Західну Україну) української проблеми не існуватиме...”

Долучилась до “процесу поступової ліквідації української проблеми” і польська поліція. Вона чинила нечувані злочини: лише на підставі підозри заарештувала “нелояльних” українців, яких під час слідства поляки катували, змушуючи до фальшивих зізнань, щоб втягнути чимбільше українських патріотів. Наш Край охопила хвиля окупаційного терору.

Серед поліційного наброду виявилося чимало “спеціалістів високого класу”. “Спецом” у катуванні арештованих був у Львові комісар поліції Міхал Кайдан. Не допомогли скарги на нього та інших головорізів до польських судових органів, безрезультатними були і протести західноєвропейських гуманістів. Поліція заявляла: “У нас арештованих не б’ють”, а суд робив висновок: “Немає причини поліцаям не вірити”.

У 1924 році польська поліція провела арешти українців у Львові. Тоді заарештовано й Ольгу Басараб. Раптом місто облетіла тривожна вістка: “Арештована вночі з 12 на 13 лютого раптом померла у тюрмі. Не витримала тяжких побоїв. Поліцаї повісили померлу на віконних ґратах. Судмедекспертизою, яку проводив професор судової медицини Сєрадзкий, виявлено сліди тяжких побоїв”.

Захищаючи себе, поліція уперто твердила, що арештована наклала на себе руки.

Ольга Басараб мужньо вистояла. Вона не дала зізнань, яких вимагала польська поліція, і стала еталоном революційної честі та мужності.

Її славним ім’ям клялися українські революціонери, йдучи на виконання бойових завдань, а в “Молитві українського націоналіста” її ім’я стоїть поряд з іменами Коновальця, Шухевича і Бандери.

Польські окупанти глумилися і над славною пам’яттю української героїні. Очевидці стверджували, що в шості роковини смерті Ольги Басараб зграї польських поліцаїв, зненацька увірвавшись на вантажних автомашинах у натовп українських дівчат, які виходили з церкви після панахиди, били їх прикладами.

З ім’ям Ольги Басараб гинули наші люди й за совєтських часів у концтаборах і на засланнях, під чекістськими танками та від голоду й холоду в шахтах, у копальнях, на лісорозробках, на будівництві шосейних і залізничних доріг. Але вічно живою залишалась Національна Ідея – “Дух, що тіло рве до бою”...