В 1923 р. був я безробітний і старався на всі боки дістати працю. Пощастило мені і вже в осені того-ж року спокійно вчив я в Гімназії Українського Інституту для Дівчат в Перемишлі, де й мав ціле удержання і мешкання. Був господарем 5 кл. і серед дуже милих обставин в учит. зборі і серед молоді, рішив на стало тут осісти. Та не судилось.

Ще перед тим, стараючись про працю, вичитав я в україн­ському часописі, що Чеське Міністерство Освіти потребує квалі­фікованих учительських сил. Я скористав з цього, вислав усі до­кументи та підписав реверс, що на випадок іменування мене про­фесором одної із шкіл, негайно виїду до Ч. С. Р.

П'ять місяців не було жадної вістки й я уважав цю справу за зліквідовану.

А тут як грім з ясного неба 20.9.1923 р. дістаю телеграму, щоб негайно зголоситися у чеськім консуляті у Львові для одер­жання візи і виїхати до Торговельної Школи в Севлюші.

Підписане зобов'язання примусило мене попращатися з Пе­ремишлем і Інститутом і я виїхав до Севлюша, де 24.9. зголосив­ся у дир. школи Я. Гочоти.

Севлюш, мале містечко, всего з 9000 мешканців, що має пош­ту, різні містечкові уряди та довгу вулицю, що з її боків лежать поверхові й партерові невибагливі доми.

На одному кінці тої вулиці горожанська школа, де примісти­лася 2 кл. Тор. школи, а одна приготовляюча кляса в будинку народньої школи.

Учительський збір складався з 6 сил, з того директор і 3 проф. українці, 1 чех і 1 москвофіл з Галичини.

Перевагу українських сил треба завдячувати референтові торг. шкільництва, проф. Стартлеві, чехові, який одружений з полтавкою, опирався в більшості лише на українцях з Галичини і В. України й це дуже додатньо вплинуло на ціле виховання фа­хово-образуючої молоді.

Учнів було 58; з того 42 українського походження, решта мадяри, німці й жиди. В більшості діти селян, торговців і ремісни­ків. 75°/о не платили за науку нічого.

Співжиття між колегами й дирекцією було дуже добре, з ви­їмком проф. Лозинського – москвофіла, з яким були вічні кон­флікти.

Чехи давали великі підпори на удержання фах. шкіл і ця школа в Севлюші в першому році існування вже мала 1943 томи книжок, з того 1132 українські.

Кабінети товарознавчі з 420, і фізикальний з 266 предметами, мали мікроскопи, скіоптикон, різні дорогі апарати й прилади.

Машин до писання було 16. Геогр. і природн. кабінети й ціле уря­дження було зовсім задоволяюче.

В школі позашкільна діяльність мала добрі успіхи. В гуртку самообразування були відчити з українського письменства й істо­рії та природознавства. Працювали професори й учні. Велику увагу звертали на мову, бо вона була застрашаюча. Як приклад хай послужить фірма одного зубного лікаря: “Зубъ вынутъ. Зубъ наповнытъ. Зубтвореніе”.

Не було в самій школі жадного хаосу, бо всі професори були українці, а проф. Лозинський не мав жадного впливу й до року перенісся доіншої школи.

Пласт заснував я 10 жовтня 1923 р. Записалося 33 учеників. Протягом року кількох уступило, декількох приняв я нових і пер­ший рік дуже успішної праці закінчився при 34 учасниках, т. є. при 66% учнів цілої школи. Зимою виучували теорію на основі програмів Українського Пластового Уладу з Галичини, а весною й літом праця відбувалася в полі і на прогульках. Відбуто 67 прогульок із вправами. Відвідали Солотвину (копальню соли), Бич­ків (село, яке одиноке змагало до заснування приватної україн­ської гімназії у себе в селі), замки в Киральгазі, відвідали і Хуст, Теплиці, Чорний Верх і др.

Підчас одної прогульки, яку робила ціла школа під моїм про­водом стався малий інцидент, який пізніше набрав такого розго­лосу, що був предметом інтерпеляції в Пражськім соймі.

В однім переділі їхали пластуни, в другім інші учні разом з проф. Лозинським. Молодь все любить співати; і співали все, що знали. Чую наші учні виспівують: “Волга, Волга – мать родная”. Я зразу пішов до учнів і звернув увагу проф. Лозинському, що ця пісня є неморального змісту і не випадає молоді співати й порадив йому заборонити співати цю пісню.

Хто міг би сподіватися, що 26 червня 1923 р. посол Др. Ан­дрій Гагатко в пражському парляменті виголосить велику промо­ву, в якій напав на шк. референта Пешека, на всіх українців, а між ними і на мене в слідуючих словах: (в перекладі): “Українці ді­стають спеціяльні платні в два й три рази більші як русскіе кан­дидати і місцеві люди. В той час, як учитель в Торг. Школі в Ве­ликім Севлюші, бувший чеський легіонер, наш горожанин Николай Лозинський жонатий, дістає на дружину і себе неповних 1000 кс, виписаний з Галичини український професор (моє імя) в тій-же школі, не жонатий і не горожанин дістає платню в два рази більшу.

За це Б. старанно веде боротьбу з русскою культурою, з русским язиком, сварить дітей, б’є їх за русскіе пісні і т. д.” (“Русская Земля”, ч.25. Ужгород, 20.6.1924).

На це відповів я в часописі “Вперед” в Ужгороді 5.9.1924, де гостро виступив проти посла Гагатка і назвав все грубою бре­хнею. Ствердив, що Лозинський є галичанин, а не місцевий, що легіонером став у російськім полоні і платню дістає на 400 кс. менше, бо є суплентом і не має іспитів, і що не горожани на ро­дину не дістануть ніяких додатків ітд.

А що заборонив співати російську пісню, то дійсно таке раз сталося, і це з педагогічних мотивів є цілком оправдане. Ця пісня крайно неморального змісту. Співають її тому, що місцеве насе­лення не розуміє слів, а мелодія дійсно гарна.

По мойому спростуванні утихли дальші напади, але на ко­роткий час.

Своїми засобами й руками пластунів зроблено човен “Скоб”, який находився на ріці Тисі і кожний гурток їздив по черзі кож­ного дня. Тиса в тій околиці досить широка, рвуча і вимагає доб­рої вправи й умілости.

Представленнями не займалися (виставили лише 1 одноак­тівку “Сирітка”), зате успішно вчилися пізнавати рослини, слі­дити звірята, тощо.

29 березня відвідав курінь Др. Пешек, перед яким 5 учасників зложило 1 пл. іспит. Передплачували часопис “Пластун” і вида­вали самі “Севл. Пластун”.

Літом того-ж року 19 пластунів було в таборі в Новицькім. До Данії поїхало 5 пластунів. Бібліотека мала 18 книжок. Чл. вкладки принесли 675 кч. Усі мали однострої. Курінь мав 3 хлопячі гуртки і 1 дівочий (6 дівчат).

Минуло 15 літ з того часу. Дуже мало схоронилося детайлів праці молоді. Одне найважніше, що з тої молоді, яка була в Пла­сті виховався гурток народовців, які не зломили своїх присяг і є тепер найактивнішими громадянами, а між ними спеціяльно ви­значаються: Іван Роман, Іван Заяць, Мих. Михайльо, Семен Лях, Бора Василь, Повхан Микола, Бобота Андрій, Морявець Василь.

Імена тих осіб стрічаємо тепер на шпальтах часописів і вони беруть діяльну участь у відродженні своєї країни.

Другою відрадною сторінкою Пласту в Севлюші це те, що курінь цей ні разу не перервав своєї діяльности.

З сумних сторінок треба згадати передвчасну смерть провід­ниці дівочого гуртка Тимконіл Марії, взірцевої пластунки, нажаль слабого здоровля.

По закінченні школи не покидала Пласту. Потім тяжко хорувала на грудну недугу, не могла уділятися в Пласті, але виїздила на село все в околиці, де таборували і де гордо маяв жовто-бла­китний прапор. Там на селі і вмерла близько села Лугів, де мають тепер пластуни сталий табор, як Сокіл в Галичині.

Другий, ще сумніший випадок стався в пластовій родині, а це передвчасна і трагічна смерть проф. Остапа Вахнянина 1.XI.1926 р. В Ужгороді 30 серпня була пластова нарада на ужгород. замку, на яку я приїхав зі Севлюша і тої-ж ночі бл. п. О. Вахнянин розбив собі голову, з’їжджаючи ровером зі стрімкої вулиці Підгірної.

По 9 місяцях побуту в Севлюші перенесено мене до Торг. Академії в Ужгороді й я попращався з 16 пл. курінями в Севлю­ші, які перебрав проф. Дмитро Коломійцев, що гідно провадив аж до свого спенсіонування в р. 1937.

Вогні. – 1939. – Ч.1-2. – С.21-23