ПЛАСТОВЕ ДОБРЕ ДІЛО І ПЛАСТОВИЙ ЗАРОБІТОК

З-поміж нових учителів, які прийшли до яворівської гімназії в навчальному році 1922/23, загальну увагу учнів звернув проф. Іван Чмола. Мав учити історії й географії. Був вище середнього росту, темне волосся мав підстрижене на “їжака”. Погляд його сірих, бистрих очей проникав наскрізь. Непосидющий, ходив швидко, а в ході мав звичай вдаряти долонями по краях штанів-“райтків”, які радо носив. Був уособленням людини невичерпної енергії й залізної волі. Говорив коротко, різко, рішуче. Звук “р” вимовляв трішки горляно. У розмові часто повторяв “очевидно-безперечно” і ці вислови стали його пореклом поміж учнями-“цивілями”, бо пластуни називали його “Чмоль”. Гарно рецитував.

За кілька днів після його прибуття Зердик приніс до кляси книжечку з описом боїв УСС з москалями на Маківці, а в ній світлину тоді чотаря І. Чмоли в гурті кількох старшин УСС. Згодом ми довідалися, що дістав ступінь сотника київських СС. З того часу наш подив для проф. Чмоли збільшився.

Ми зауважили, що поміж учнями вищих кляс діється щось таємне, засекречене. Кілька з-поміж них ходили гуртом, щось гуторили притишеним голосом, після лекцій збиралися за закритими дверми в одній із шкільних кімнат. З ними був завжди проф. Чмола. Але скільки ми не намагалися “потягти їх за язика”, вони загадково мовчали, або відповідали: “Будеш старий, як усе знатимеш”.

Аж одного дня бомба вибухнула! На шкільній таблиці оголошень появилася оповістка, що в суботу скликається учнівські збори. Справа: заснування Пласту. Зібралося нас коло сімдесяти. Промовляв проф. Чмола. Говорив півтори години запально, переконливо, цікаво про Пласт, про його цілі й завдання, про умови приналежности до організації, про методи й засоби виховання, про життя в цій юначій організації, про труднощі, які вона ставить перед молодою людиною. Ми слухали з запертим віддихом. На запит, хто бажає стати пластуном, піднеслося дев'ятнадцять рук. Між ними й моя.

Аж тепер ми зрозуміли поведінку гурту старших учнів. Проф. Чмола підготовляв їх на майбутніх пластових виховників.

Зердик, який не міг похвалитися добрими поступами в науці і задовільною поведінкою, руки не підніс.

– Навіщо тобі цього Пласту? – сказав він до мене докірливо. – Не зможеш грати в м'яча, ні в “кічку”, ні риболовити, ні бити “палянта”.

– Не бійся, Зердику, – потішив я його. – На все знайдеться час. А може й ти колись станеш пластуном?

Зердик тільки рукою махнув і з похнюпленою головою пішов додому.

***

На гурткових сходинах “Вовків” впорядник мав з нами гутірку на тему пластового доброго діла. Пластун повинен кожного дня виконати якийсь, хай і дрібний, корисний вчинок. Гутірці прислухався проф. Чмола. Він забрав голос при кінці дискусії: - Скажу вам, як у практиці виглядає пластове добре діло. А втім, можемо виконати його спільно.

Ми нащурили вуха.

– Наш гімназійний будинок – продовжав Чмоль – поставили своїм безкоштовним трудом яворівські міщани-майстри, – мулярі, теслі, будівничі, столярі, бляхарі, склярі, білярі. Але він невикінчений, бо польське військо під час війни зареквізувало його на шпиталь і щойно в липні 1921 року передало його знищеним правному власникові. Коридори, убиральні, сходи будинку дерев'яні. їх треба якнайшвидше покрити бетоном і викласти терраццо. Яворівські майстри погодилися виконати працю безкоштовно, але їм треба дати готовий матеріял – дрібно потовчені камінці. Камінні брили гімназія отримала теж дарово з каменоломів. Треба тільки охочих каменярів, щоб потовкли їх. Молоти й джаґани (кирки) маємо. А що, якби так ми – пластуни зробили добре діло під час вакацій і потовкли камені на гравій і жорству?

***

Впродовж двох місяців вакацій на гімназійному майдані гуртки пластунів на зміну готували матеріял на бетон і терраццо. Одні підвозили тачками камінні брили, інші розбивали їх гостро-закінченими кирками на менші частини, ще інші важкими дворучними молотами на довгих держаках роздрібнювали їх на грудки. Найменші пластуни сидьма малими молотками дробили їх на гравій і жорству. Складали їх у стіжкові купи, лопатами вантажили на тачки і підвозили робітникам, які в великих дерев'яних коритах приготовляли з них бетон.

Праця була важка. Піт заливав нам очі, м'язи й кості боліли немилосердно у перших днях праці. Харчувала нас добре в бурсацькій кухні дружина проф. Чмоли, пані Ася. Впродовж ферій вся робота була виконана. Коли почався новий навчальний рік, сходи, коридори, убиральні вилискувалися терраццо. Дирекція гімназії, Батьківський Кружок і Т-во “Рідна Школа”, яке опікувалося гімназією, великим оголошенням на шкільній таблиці оповісток і в книзі розпоряджень директора дякували нам за небуденне пластове добре діло.

***

Незабаром трапилася нагода вдруге виконати пластове добре діло. На сходинах Куреня зв'язковий проф. Чмола подав нам неприємну новину. – Друзі! Гімназія розростається, бурса потребує більших приміщень, вона займе цілий другий поверх, на якому досі мав свою домівку Курінь. Взаміну дирекція віддає у користування просторі приміщення у підвалі гімназії. Вони сухі і мають доволі денного світла. Але їх треба привести до порядку і пристосувати до потреб Куреня, – поглибити, поставити стіни, зробити двері, віконні рами. Основне: треба вивезти пил з вугілля, що ним огрівали гімназійні приміщення. Але ця частина праці не є пластовим добрим ділом, бо виконаємо її для власних, пластових потреб. Зате друга частина, яку хочу вам запропонувати, буде справжнім пластовим добрим ділом, бо зробимо його в користь гімназії. Вивезений вугляний пил укладемо в вал у формі подовгуватого стятого стіжка, щоб відгородити господарське подвір'я гімназії від шкільного майдану. Цей вал обкладемо зверху дерниною, скопаємо грядки і посадимо квіти.

***

З запалом кинулись ми до роботи. Треба було працювати в масках, бо пилюка, мов пудра, лізла в очі, ніс, уста, вуха, волосся, липла до спітнілого тіла й ми виглядали наче коминярі.

Вивезли ми понад шістсот тачок вугляної пилюки і землі, викопаної на поглиблення підвалу. Інша група пластунів негайно укладала пилюку в стіжок, обсипала почвою й прикривала дерниною, щоб захоронити перед змиванням дощевою водою. При кінці жовтня вал був висипаний. Квіти пластунки засадили на весні.

Але праця над пристосуванням підвалу -“катакомб” до потреб Куреня тривала цілу зиму. Тут героєм був син столяра пластун Ціньо, який досконало знав теслярське і столярське руко-месло. Кожний гурток мав свою власну домівку; для потреб Куреня була влаштована простора кімната. Окремі приміщення споряджено для бібліотеки і верстатів – столярського, шевського і переплетницького.

Найкраще діяв столярський верстат під проводом Ціня. Цей верстат робив всякі направки для потреб гімназії і навчав пластунів столярки до іспитів умілостей. За плянами і вказівками проф. Чмоли, Ціньо з помічниками збудував чотири двоособові човни-сандоліни для водних прогулянок. Переплетницький верстат під проводом самого Чмоли оправляв книжки для пластової і шкільної бібліотеки, до бібліотеки Т-ва “Просвіта” та виконував учнівські замовлення. Шевська робітня виконувала дрібні направки, прибивала обцаси, підківки, набивала цвяхи на підошви.

***

Незабаром ми довідалися, як проф. Чмола розуміє пластовий заробіток. Перед вакаціями 1922 року на курінній збірці прочитано наказ курінної старшини про конечність роздобути фінанси на успішне ведення пластової роботи. Ці фонди треба здобути не збірками, не датками від громадян чи установ, не додатковою оплатою від батьків, а власною працею. Будемо збирати лікувальні зела для фармацевтичної фірми у Львові, з якою домовився проф. Чмола. Кожний із нас отримав друковану інструкцію. Курінна старшина наклала на кожного пластуна “контингент”, на яку суму має насушити зілля.

Цілі вакації пластуни окремо, чи групами бігали по полях, левадах, узліссях, лісах, галявинах, узбіччях доріг і залізничних насипів, над берегами потоків, а то й по смітниках і збирали підбіл, кропизу-медунку, лопух, м'ятку, любисток, шпориш, волошки, придорожник, п'ядич, липовий квіт, мальви, рум'янок. Сушили квіти й зела в тінистих, сухих, продувних місцях, щоб не втрачали кольору, запаху і лікувальних властивостей.

З початком вересня кожен пластун приніс призбирану пайку до пластової домівки. Представник фармацевтичної фірми сортував призбиране і пакував у великі білі міхи. Хвалив пластунів за акуратно виконану працю і пояснював лікувальні властивості рослин та їх застосування в лікуванні.

За зароблені гроші Курінь купив шатра, казани і необхідне польове та таборове обладнання для спільного користування.

***

Так розуміли пластове добре діло і пластовий заробіток засновники, ідеологи й виховники Пласту – д-р Олександер Тисовський-Дрот, проф. Северин Левицький-Сірий Лев і проф. Іван Чмола-Чмоль.

А сьогодні?

ЧАР ПЛАСТОВОЇ ВАТРИ

Наша перша пластова проба, яку ми теоретично складали цілий тиждень, мала закінчитися іспитом практичного пластування в терені. Сьогодні субота. Під час “великої” перерви поміж третьою й четвертою лекціями відбулися короткі курінні сходини: гуртки “Вовків” і “Лисів” вирушать сьогодні ввечорі на нічні вправи в лісі. Повернуться в неділю вранці так, щоб в годині 9-ій взяти в шкільній уніформі участь у Службі Божій. Завдання тяжке, але відмовитися не можна – як наказ, то наказ!

***

Було вже зовсім темно, коли мій гурток “Вовки”, а за ним і “Лиси” вмаршував у ліс. Прийшлося йти “гусаком”, бо вузька стежка губилася в густих хащах і в темноті не було її видно. Світити електричними ліхтариками заборонено, щоб не зрадити своєї присутносте гурткам “Бобрів”, “Пугачів” і “Ведмедів”, які раніше прибули в ліс і роблять на нас засідку. Ми повинні підійти їх несподівано і спіймати в полон. Тому не вільно було розмовляти ні голосно перекликуватися.

Врешті втомлюючий марш закінчився. Ми вийшли на простору галявину. У темряві ми побачили обриси шатер, що стояли півколом, а посередині площі велетенську ватру. Ніде одначе не було видно живої душі.

Нас уставили в два ряди й наказали скинути обладунок та укласти пластові палиці в “козли”. Тільки ми виконали наказ, як із кущів і з-поза дерев вийшли пластуни з запаленими смолоскипами в руках. Мерехтливе полум'я смоляників освітило майдан, шатра, ліс. Щойно тепер ми побачили перед ватрою на щиті висипаний з дрібних білих камінчиків пластовий герб – лілею, вплетену в тризуб.

Чотири пластуни на наказ підпалили смолоскипами ватру з чотирьох кінців. Сухі бервена почали тріщати, полум'я мерехтливими язиками охопило ватру, грайливі іскри посипалися в небесну вись, червона заграва облила верховіття дерев і тремтливими “зайчиками” замиготіла на обличчях юнаків. Ми стояли мовчки, очаровані красою й містикою завороженого лісу. Ми відчували, що іскри вогнища падають у наші душі і жеврітимуть у них невгасаючою ватрою на все наше життя…

З розмріяння пробудив нас короткий наказ: “До присяги стань!” Піднімаємо три пальці і обіцюємо виконувати точно три головні обов'язки пластуна. Рідний ліс став німим свідком пластового приречення:

… “У пам'ять давньої предківської слави

Вкраїні обіти складаю оці:

Плекатиму силу і тіла, і ума,

Щоб нарід мій вільний, могучий раз став,

Щоб тиха, журлива невольнича дума

Замовкла, а гордо, щоб спів наш лунав!”

Офіційна частина складення пластової присяги закінчилася. Провідник скомандував: “Спочинь! Свобідно!” Поки ми розбіглися на всі сторони, несподівано з лісових хащів вискочив якийсь хлопець у гімназійній уніформі. Зердик!

Він підбіг до професора Чмоли:

– Я хочу теж стати пластуном!

– Але ж, Ізидоре, – відповів професор – твої незадовільні оцінки і твоя поведінка перешкоджають тобі стати пластуном!

– Я буду вчитися, я поправлюся! – лебедів Зердик.

– Гаразд – сказав Чмола – візьмемо тебе на пробу.

***

Зердик дотримав слова...

ЛЕКЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТИ

Хоч щосуботи відбувалося шкільне навчання, то тієї суботи було свято і день вільний від лекцій. Опікун і зв'язковий нашого пластового 17-го Куреня ім. М. Драгоманова проф. Іван Чмола зарядив дводенну прогулянку в терен. Маємо вирушити в суботу вранці і повернутися в неділю ввечорі. Дирекція школи дозволила відбути прогулянку під умовою, що пластуни візьмуть участь у Службі Божій у найближчій до місця таборування церкві та що в понеділок будуть приготовані з завданого лекційного матеріялу. Чмола запевнив директора, що вимоги будуть виконані, а ми зобов'язалися дотримати умов.

Ціль прогулянки – практичне теренознавство, картознавство, таборування, польове куховарення. Це підготова і заправа до вакаційного мандрівного табору в Карпатах.

У пластових одностроях і з повним таборовим обладунком раннім ранком ми зібралися на гімназійному майдані і трійками вирушили бічними вулицями міста в напрямі лісу при шляху Яворів-Судова Вишня. Тільки перші трійки похідної колони опинилися за рогом вулички, як спереду зчинився заколот, метушня, крик, плач, зойк і в парі з тим вигуки та погана лайка польською мовою. Це відділ стаціонованого на Малому Передмісті полку уланів вертався з нічних вправ до казарм і в провулку наскочив на нашу похідну колону. Улани почали атакувати пластунів кіньми, притискаючи хлопців до муру камениць і до огорож, почали бити їх плазом шабель, шпіцрутенами, копати чобітьми, штовхати списами. Проф. Чмола в пластовому капелюсі, з розвіяною Гумовою пелериною вхопив за вуздечку офіцерського коня і примусив його стати диба. Рішучим голосом професор вимагав від вершника, щоб припинити масакру дітей. Зчинився заколот, перелякані і стероризовані польськими вояками юнаки почали розбігатися, але не було куди, бо вуличка вузька, а улани втиснули нас поміж дві сіткові огорожі – з одного боку графського двору, з другого римо-католицької плебанії.

Нараз почувся голос польською мовою:

– Рани Боске, пане поручніку Рудніцкі, а цу ж сє ту дзєє?

Це ксьондз-пробощ польської парафії, який поспішав до костьолу на раннє богослуження, зауважив метушню, почув крики, лайку, вигуки, плач і зойк. Він пізнав командувача уланського ескадрону, бо не раз грав із ним у карти.

Одночасно з графської посілости почувся голос графа, який своїм звичаєм відбував вранішню прогулянку по парку:

– Цо, у ліха, сє стало?

Поручник Рудніцкі зіскочив з коня, якого тримав за поводи проф. Чмола, випрямився і почав оправдуватися, мовляв, він нічого не винен. Коні, побачивши хлопців з палицями і Чмолу в широкій пелерині, сполошилися, сержант, який провадив ескардон, не зорієнтувався і дав наказ до атаки. Він, поручник Рудніцкі, старався припинити наступ, але Чмола вхопив його коня за вудила, кінь став диба і мало не скинув вершника з сідла. Він зараз наведе лад, вибачиться перед проф. Чмолою і дасть дорогу пластунам.

***

За кілька днів розійшлася чутка по Яворові, що поручник Рудніцкі службово перенесений до іншої частини уланів.Відтоді скільки разів пластуни проходили повз казарми полку уланів на Малому Передмісті, курінні заспівувачі починали пісню “Ой, та зажурились Стрільці Січовії”… а вся колона підхоплювала “Буде лях проклятий, батьками орати, матерями волочити”…

Лекція національної свідомости, яку дали нам улани, не пішла намарне…

ПІСНЯ НА МОСТІ

Сонце вже схилялося на спочинок. Звичайно в таку пору наш провідник і опікун проф. І. Чмола давав наказ розташуватися на ночівлю. Сьогодні, не зважаючи на нашу втому, він вирішив продовжати марш, перейти міст на гірській річці і стати табором за селом. Там на обрії майоріли вкриті лісом лагідні схили пагорбків, зеленіли полонини.

Чмола вирішив, що село треба перейти похідним ладом, щоб зробити на селян корисне враження. На його команду ми виструнчилися, поправили наплечники, поклали пластові палиці “на плече” і трійками парадним кроком вмаршувалина міст. На команду “Свобідно!” заспівувач затягнув стрілецької пісні, ми підхопили. Під такт маршової мелодії нам крокувалося жвавіше.

Наш спів і незвичайний вигляд – пластові однострої, ширококрисі капелюхи, підковані цвяхами черевики, хустки на шиї, обладунок, палиці, на яких лопотіли гурткові знамена і маяли прапорці, – викликали в селі збудження і сенсацію. Люди покидали свою звичайну вечірню працю і збиралися гуртами при дорозі, щоб приглянутися небуденному видовищу. Незабаром усеньке село збіглося на мостовому причілку.

Ми перейшли міст і ступили на терен села. Чмола ішов попереду в оточенні двох ад'ютантів. Коли ми наблизилися до будинку волосного уряду, з гурту людей виступили три старші статечні ґазди. Один із них – війт з грубою палицею в руці і з відзнакою свого уряду металевою табличкою, почепленою на шиї на товстому ланцюжку, два інші – волосний писар і радний. Представники сільської самоуправи дали знак рукою, щоб ми спинилися. Чмола скомандував різко: – “Струнко!” Пісня обірвалася. “Стати, стій!” – і ми, клацнувши кованими закаблуками, скам'яніли на місці.

Посипалися питання – хто ми, звідкіля, куди прямуємо. Чмола з'ясував коротко справу. Сільська старшина, вислухавши уважно його слів, перекинулася поглядами і війт, скинуЕ-ши шапку та вклонившися в пояс, промовив:

– Заходьте, прошу, в ґміну.

Чмола дав наказ і ми ввійшли в простору кімнату волосної канцелярії, скинули наплечники й посідали на лавах. Збіглося ціле село – хто проліз у кімнату, хто тиснувся в сінях, інші заглядали в вікна, решта пожильців села юрбилися на майдані. Прибуло ще кілька радних і почали пошепки гу-торити з війтом. Нарада тривала коротко.

– Любі мої, рідні мої – звернувся війт до Чмоли й до нас усіх – зробіть нам честь, заночуйте в нашому селі. Не йдіть далі, вже вечір. Буде вам мов у рідної мами. Прошу вас від себе і від громади – не відмовте. Ви так гарно співали на мості, що ми прослезилися. Ще наше військо так співало...

Наші очі звернулися на Чмолу. його суворим лицем пробігла усмішка:

– Гаразд, ночуємо тут!

Було багато охочих мати в себе пластуна-нічліжанина, але війт запорядив по своєму. Сам призначив кожному з нас квар-тиру у заможніших селян, бо було нас замало, щоб задовольнити гостинність усіх пожильців села. Зате дозволив кожному господареві обдарувати нас харчами, овочами, ягодами чи по-гуторити з нами. Чмолу взяв до себе.

Поки розійтися по квартирах, Чмола уставив усіх присутніх у велетенське коло. Сурмач засурмив “Надобраніч”, ми побралися з селянами за руки і, коливаючися вправо та вліво, заспівали “Ніч вже йде”… Люди плакали від зворушення. Не пригадую собі, щоб колинебудь за мого пластування довелося мені пережити такий потрясаючий момент.

 ***

Я попав у хату заможних хазяїв, син яких служив у війську. Селянка не могла натішитися мною, дивувалася, що така дитина, як я, вже в уніформі і стільки світу пройшла пішки – 150 кілометрів за три дні з Яворова в гори. І їсть, біднятко, сухарі, намочені в воді, мамалиґу, гречану кашу, кулешу, вуджене сало і спить у шатрі, в шаласі, під оборогом, а то й під голим небом.

Мене помили, нагодували й поклали спати. В клуні на запашному сіні постелили ряднину, під голову підклали подушку, накрили веретою. Господарі сіли коло мене, хазяйка гладила мене по голові, розказувала казки, мугикала мені пісню до сну. Через відхилені двері клуні я бачив темне небесне склепіння, засіяне безліччю зір, залиті блідим місячним сяйвом сільські хати й сади. Вколисував мене до сну скрип деркачів, кумкання жаб, сверкіт нічних комах, гугніння сов, пугачів, таємних сичів. Решту доконала втома і пережиті враження. Не знаю, коли я заснув...

Вранці я прокинувся від пронизливого звуку сурми на побудку. Треба було збиратися до походу. Поснідавши, в супроводі моїх гостинних господарів вирушив я на місце збірки. Ціле село вийшло прощати нас. Чмола коротко подякував громаді, ми гукнули тричі грімко ,,СКОБ!” – Сильно, Красно, Обережно, Бистро! – і трійками під спів маршової пісні відмар-шували так, як попереднього дня вмаршували в село. У рідне село, поміж рідних людей, що думали й відчували так, як ми, малі пластуни…

ВАРЕНИКИ З АФИНАМИ

Мішаний ліс з перевагою листових дерев – дубів, грабів, буків, прарід, і перед нами на просторій галявині виринули могутні обриси потужного скельного масиву – печери в Бубнищі, ціль нашого сьогоднішнього маршруту.

Наш провідник і опікун проф. Іван Чмола обіцяв, що станемо табором тут аж до наступного дня. Шатер, ні шаласів ставити не треба, бо цю ніч ночуватимемо у скельних келіях дав-ніх пустельників. Ми уставили пластові палиці в “козли”, наплечники поклали рядком і на команду “Розійдись!” побігли оглядати печери, видовбані у скельному масиві. Одна – велика з камінною призьбою-ложем вздовж стін, це келія, де проживали анахорети. Друга, менша, правила, мабуть, за каплицю. Перед нашими очима виринули картини з сизого минулого, як схимники виконують свою кропітку, мозольну працю, – довбають клевцем і долотом тверду скелю, як лежать ниць на вогкій, холодній землі і горливо шепочуть молитви, виблагуючи в Бога спасіння власної душі і кращої долі батьківщині, як сушать лікувальні зела, як збирають для поживи корінці, мед, гриби, ягоди, овочі, як отримують милостиню від богомільців, що приходять до богобоязливих святців говіти й покутувати за гріхи.

Пізніші перекази передають, що в цих печерах проживав Довбуш зі своїми леґінями-опришками.

Зердик негайно видерся на верх скелі і став скликати нас. Ми подалися туди й побачили видовбану глибоку чотирикутну яму. Яке її призначення? – Правила вона колись за криницю, склад на харчі чи сховище перед ворогом? – ми ніяк не могли вгадати. Задня стіна скелі стрімко спадала в урвище. Зердик уже встиг встругнути небезпечну штуку – з'їхав на штанцях над сам берег провалля і малощо не впав у безодню, але в останній хвилині вхопився обіруч за берізку та повис над верховіттям дерев, що шуміли внизу. На розпучливий крик Зердика Цітапу кинув йому линву і при нашій допомозі витяг переляканого на смерть шибайголову з халепи. Ми поклялися, що про цю пригоду не скажемо нікому, навіть проф. Чмолі.

Наївшися страху, Зердик принишк і нам усім відійшла охота пустувати. Зате ми поклалися горілиць на гладенькому килимі зеленого густого моху, що обріс скелі. Дехто вдивлявся в синяву неба й білі клубки хмар, інші думали про родинний дім, ще дехто намагався заснути. Я згадував пережите – перед моїми очима пересувалися місцевості, які ми оглянули за останні дні, – скелі з видовбаними печерами в Розгірчі, руїни давнього скиту в Маняві, замчище в Уричі, по якому залишився тільки “дитинець”. Глухий гул розлягався, коли стукнути в нього ногою. Знак, що під сподом знаходиться підземне склепіння, яке скриває в собі таємниці минулого. З замком в Уричі пов'язаний переказ, що колись покохалися тут нещасливо лицар і дівиця, які перемінилися в дві скелі. І тепер у сяйві місяця можна бачити одну скелю з подобою лицаря, спертого долонями на рукояті меча, і другу з подобою дівиці з заламаними руками...

З бездільного спостерігання і роздумування, з сонливости, з мрій і спогадів вирвав нас різкий свист сюрчка вартового. Що це? Невже побачив він затворника, опришка, чи самого Довбуша? А може проф. Чмола змінив плян і думає продовжувати марш? Невже довідався про витівку Зердика? Але не було ради. Ми схопилися на рівні ноги і один за одним почали на штанцях зсовуватися по слизькому моху з верху скелі вниз. Кожний взяв свого наплечника, надів капелюха, вхопив з “козла” палицю і вишикувався в лаву.

Здалеку почули ми пісню “Гей, хто в лісі, озовися!” ... Задиханий стійковий підбіг до проф. Чмоли і зголосив:

– Якісь пластуни маршують у нашу сторону!

За хвилину на галявину почали висипатися з лісу групки пластунів. Побачивши, що хтось таборує коло скель, що під казанами горить багаття, а ми стоїмо вишиковані в лаву, при-шельці й собі вистроїлися в похідний лад. їхній провідник підійшов до проф. Чмоли і зголосив:

– Стрийські пластуни на прогулянці до скель Бубнища!

– “Сильно, Красно, Обережно, Бистро!” – вигукнули обі сторони. Ми стали вітатися, стискаючи лівиці. Наш обозний визначив гостям місце на таборування.

Поки прибулі розташовувалися, наш кухар Авдій, жестикулюючи, живо розмовляв з проф. Чмолою. За хвилину ми отримали наказ: всі, як один, збирати афини. Швидко. І все до козубів або їдунок, а не в рот! Назбирані афини принести негайно до кухні до рук самого Авдія.

Ми кинулися збирати чорниці. Авдій накрив чистими полотенцями кілька широких пнів і з допомогою кухарчуків став місити тісто та качати його на коржі. Будуть вареники з афинами!

Незабаром вернулися ми з посудинами, повними темносиніх ягід. Авдій з помічниками загортав їх у порізані в квадрат шматки тіста, закидав на кип'яток у казанах і мішав дерев'яним ополоником.

Незабаром гості і господарі з судками і ложками уставилися “гусаком” по “фас”. “Репети” не було. Навіть Зердик не робив заходів отримати додаткову порцію, бо знав, що Авдій пі-знає по зубах і роті кожного, хто отримав свою пайку і варе-хою прожене сміливця. Кому не вистачала порція вареників, мусів заспокоїти свій апетит хлібними сухарями, намоченими в джерельній воді.

Пізно по полудні прощалися ми з стрийськими побратимами трикратним “СКОБ!"

Гості не стали нашими боржниками. В подяку й відплату за гостинність, зокрема за вареники з афинами, обдарували нас кількома бляшанками з м'ясними консервами.

НЕВДАЛА РИБОЛОВЛЯ

Кажуть: “Гора з горою не зійдеться, а людина з людиною зустрінеться”.

Так сталося, коли підвечір ми вмаршували на обійстя приходства в Конюхові, а наші квартирмайстри пішли провідати, чи отець парох дозволить нам стати в нього нічлігом. Отримавши згоду, ми вмаршували на подвір'я похідним порядком. На ґанку привітав нас отець парох і їмость. Побачивши проф. Чмолу, священик з розкритими руками підбіг до нього, викликуючи на радощах:

– Іване, а де ти тут узявся?

Обидва кинулися собі в обійми. Виявилося, що наш опікун і місцевий парох – шкільні товариші і побратими по зброї УСС і Київських СС. Радощам не було кінця, бо й ми голосними окликами, плесканням у долоні і підкиданням капелюхів висказували свою втіху.

На ночівлю призначив нам гостинний господар клуню з запашним сіном, а їмость зайнялася готуванням вечері. Вона заставила до праці всю домашню прислугу, а проф. Чмола відрядив до помочі кількох із нас.

Наш кухар Авдій похнюпився. Його професійна амбіція – пластова куховарська вмілість, за яку він отримав “Орден Цибулі” – була нарушена. Адже він харчував нас весь час походу тричі денно і ніхто ніколи не був голодний, ані не жалівся на шлункові болі, хоч нераз через поспіх і втому ми пили чай з води, закип'яченої в немитому після кулеші казані... А сьогодні буде нас харчувати їмость і її цивільна прислуга! Ні, цьому не бути!

Авдій взяв зі собою Зердика і почав переговори з їмостею:

– Пані добродійко, чого вам заходитися зі стількома голодоморами? Ми чули, що в потоці багато пстругів. Може б ми так наловили рибки на вечерю? Самі почистимо і спечемо на рожні.

Їмость почала протестувати, але отець парох підсміхнувся:

– Хай буде по їхньому. Ідіть вудити пстругів. При заході сонця вони “беруть” найкраще.

Авдій зрадів і звелів Зердикові, Цітапу й мені, Муравленкові, йти з ним на риболовлю.

Ми взяли вудки, принаду, кошики і подалися над потік. Але з пстругами не така легка справа, як з плотичками, карасями, линами чи навіть щуками на річці Скло, на ставку, чи саджавці в Яворові. Гірська течія рвучка, плитка, камениста, вудки не закинеш. І хоч ми бачили багато пстругів, як вони “ходили, мов кури” поміж річковими каменями, то ніодин не спіймався на принаду.

Після години надаремних зусиль, ми похнюпленими головами й порожніми кошиками вернулися з невдалої риболовлі.

Отець парох, їмость, проф. Чмола, вся хатня прислуга, навіть наші друзі реготали з нас, скільки влізло.

– З пстругами діло трудне – сказав отець парох. їх треба вміти ловити вудкою. Накласти на гачок зеленого листка і не запускати вудку в воду, але тягти принаду понад плесом. Тоді пструги вискакують з води, кидаються на принаду і проковтують гачок. Місцеві люди ловлять їх руками, схопивши під каменем за зябри. Авдій був ні в сих, ні в тих. Через його куховарську амбіцію підемо голодні спати…

Але справа вияснилася. їмость втиснула риболовам-невдахам ножики в руки й сказала:

– Ідіть на кухню помагати чистити картоплю!

Перед нами розкрився надзвичайний вид. Гурт наших побратимів сидів довкола міха з картоплею, кілька казанів з почищеною бараболею стояло кругом.

– Я знала, що риболовля вам не вдасться, – пояснила нам їмость, – і поки ви мочили вудки в воді, ми приготовили скромну, але смачну вечерю, – бараболю, кисле молоко, яйця і сир з зеленою цибулькою і сметаною.

Незабаром ми розставили столи в саду під відкритим небом і уминали вечерю. Авдій, проковтнувши свою вражену куховарську амбіцію, не залишався позаду .. .

***

Того вечора чекала нас ще одна приємна несподіванка. На плебанії були дівчата, доні господарів, а з села прийшло ще кілька молодих людей – учнів і учениць вищих кляс гімназії та студентів, що тут пробували на вакаціях. Ми зібралися в вітальні, їмость сіла за фортепіано, заграла до танцю й почалася забава до пізньої ночі.

Вранці прийшлося вставати в 6-ій годині, бо перед нами стелилася далека й важка дорога – треба було йти спішним маршем, щоб з'явитися на залізничній станції в Долині, звідки поїздом мали ми їхати до Брошнева, збірного пункту пластової братії, яка мала взяти участь у першому пластовому вишкільному таборі на Кам'янці.

Маршували ми всю ніч, бо пластун точний і додержує слова. Голодні, втомлені, невиспані, ми прибули на час до Брошне-ва. Тут з двома сотнями пластового люду завантажились ми на площадки вузькоколійної залізнички, що завезла нас на місце призначення, – до Підлютого над шумливою Лімницею.

МАКІВКА

Хоча вже добре посутеніло, проф. Чмола не давав наказу на нічліг. Ми розуміли його. Він хотів заночувати на горі Маківці коло цвинтаря Українських Січових Стрільців. Тут салі Чмола відбув хресний вогонь у битві з москалями, тут стрілецька зброя вкрилася безсмертною славою в перемозі над царською армією.

Ще трошки зусилля і ось замайорів високий дерев'яний хрест на кладовищі, а там зарисувалися й менші хрести на стрілецьких могилках. Заночуємо в шатрах або під відкритим небом. Треба тільки відшукати джерельце, щоб зготувати вечерю Чмола знає, що десь тут поблизу є джерельце і струмок, який з нього випливає. Але як його відшукати напотемки після стількох років? Чмола шукав сам джерельця і розіслав на розшуки кількох пластунів.

Нарешті десь у темряві з-поміж високої трави й з-за кущів хтось крикнув: “Є вода!” Всі ми кинулися туди. У потічку стояв… Зердик. Загруз по коліна в воду. Він випадково натрапив на потічок і, не помітивши його в темряві, гулькнув у струмок. Хоч промочив черевики і “штуци”, був вдоволений, що саме він перший знайшов воду й завдяки йому Авдій нарешті зможе зварити кулешу й чай, а ми помитися, погасити спрагу й намочити тверді, мов камінці, шматки сушеного хліба. Допізна вночі ми сиділи при ватрі, поки полягали спати. Сонце вже добре припекло, як ми проснулися. Зараз після сніданку взялися ми до праці – упорядкувати стрілецькі могилки, сполоти бур'ян, підстригти траву, підсипати могилки, вирівняти стежечки, поправити огорожу. Праця тривала цілий день з короткою перервою на обід.

Підвечір зійшли ми на полонину й лягли спати в пахуче сіно на оборозі. Заснули з думкою, що виконали добре пластове діло. Бо як міг малий пластун краще віддячитися своїм героям за кров, пролиту в обороні батьківщини?

ПЛАСТОВІ “МАНЕВРИ”

Ми стали постоєм над потоком за селом у тіні дерев. Професор Чмола вислав кілька пластунів до села купити свіжих харчів.

– Ходи, Муравленку, зі мною, – запропонував Зердик.

– Гаразд, – погодився я.

Ми спрямували свої кроки до хати, що стояла осторонь села. Забрехав собака на прив'язі, закудкудакали на тривогу і пішли в розтіч кури, побачивши інтрузів. З хати вийшла молодиця середнього віку. Вона стала на порозі, прислонила долонею очі проти сонця і вигукнула:

– То ви, хлопці, будете жовніри?

Я вже хотів розказати й усвідомити молодицю, що ми українські гімназійні учні-пластуни з Яворова на прогулянці в Карпатах, але Зердик сіпнув мене за рукав і відповів:

– Слава Ісусу Христу, ґаздине! Так, тітко, ми жовніри на маневрах. Ми втомилися, хочемо припочити, напитися води з колодязя.

– Діти мої, та ви свої, заходьте в хату, сідайте. Я так і думала, що ви жовніри на “манебрах”, по зелених мундирах пізнала. Мій син також при війську служить, далеко, аж на “мазурах”. Але він старший за вас. А ви ще діти. Сідайте, я зараз.

Поки ми помилися і причепурилися, молодиця поставила на столі сковороду смажених яєць, миску сиру зі сметаною, молодою цибулькою і редькою, овальну грудку пахучого масла, камінний гладущик кислого молока, нарізала разового хліба.

Поки їсти, Зердик побожно перехрестився, я за ним. Молодиця стала нас припрошувати, але ми уминали і без принуки. Зердик став розказувати ґаздині всякі вигадки з вояцького життя і пригоди під час “маневрів”. Жінка лиш слухала і схлипувала, їй нагадався власний син…

– Такі малі хлопці, цілком ще діти, а так їх мучать! Бідний мій Гринько та ще між чужими людьми.

Наситившись і відпочивши, ми подякували за гостинність і стали прощатися.

– Ґаздине, ще тільки кілька яєць, плесканку сиру, грудку масла для нашого офіцера і жовнірів з нашого відділу, – попросив Зердик, нагадавши собі, що з порожніми руками нам не прийти до проф. Чмоли. – Ми заплатимо.

– Та де ж я брала б гроші від вас, дітоньки мої, жовнірики молоденькі. Беріть, їжте на здоров'я!

Ми гарно подякували, попрощалися, просили передати поклін Гринькові і рушили до свого постою.

– Зердику, чи це було по-пластовому? – сказав я з ноткою жалю й докору в голосі. Адже ми обдурили добру жінку!

– Пластун вміє бути зарадним – велемудро відповів Зердик.

Я замовк. Що ж, Зердик по-своєму розуміє пластову винахідливість…

АВГІЄВА СТАЙНЯ

Коли на лекціях грецької мітології вчилися ми про Гераклеві вчинки, зокрема про те, що він сам за один день прибрав королівську стайню, якої не чищено тридцять років, пустивши через неї воду двох річок, ми подивляли старогрецького героя-силача. Зердик, хоч який винахідливий, ніколи не взявся б за таку працю, а втім, боявся всякої роботи, як чорт свяченої води. Ми й не думали, що міти можуть інколи стати дійсністю й у нашому учнівському житті. А проте, нам довелося працювати в Авгіевій стайні… Правда, не одинцем, як Геракл, а гуртом, хоч грецький герой не відскочив від нас задалеко. Не знаємо, скільки наша стайня не була чищена, але ми прибрали її за один день, не пускаючи крізь неї води з двох річок, а просто руками, лопатами, вилами, граблями, тачками. Ледве ми, пластуни, учасники першого табору на Кам'янці коло Підлютого в Карпатах, вивантажилися з площадок вузькоколійної залізнички Брошнів-Осмолода, тільки поставили пластові палиці в козли і скинули наплечники, а вже комендант табору проф. Іван Чмола заставив нас до праці. Велетенська стайня-колиба мала правити нам за таборове приміщення і треба було приготовити її до вечора. Не тільки почистити, але посередині приготовити місце на ватру й побудувати “причі” для спання. Тільки головний кухар Авдій і його помічники були звільнені від того гераклівського завдання. Вони мусіли зготувати їжу.

Хоча ще вчора, замість пластунів, ночували тут корови і вівці, то підвечір діло було скінчене, підлога з кругляків почищена, помита й полита карболем для дезинфекції, “причі” поставлені і застелені пахучою хвоєю.

Після вечері, збірки, молитви, співу “Надобраніч”, всі ми кинулися на свої леговища. Та тут ще одна заковика. Хтось мусить бути на стійці, пильнувати табору, магазину з харчами й ватри по середині колиби. Чергування назначено від години 9-ої до 12-ої, від 12-ої до 3-ої і від 3-ої до 6-ої. Чергові мали передавати один одному годинник, а останній мав засурмити побудку. Кожний із нас просив Бога, щоб ціє