У 1908 році англійський генерал Бейден Павел заснував в Англії організацію молоді “Скавтінг”. Ціллю її було витво­рювати в молоді характери, щоб стала добрими громадянами своєї, країни, щоб стала добрими людьми. Любов Бога, любов Батьківщини, любов ближнього і природи, правдомовність, чес­ність, совісність, пильність, точність – це основні ідеї цієї ор­ганізації. Не диво, що ця молода організація дуже скоро по­ширилася по світі.

У Дрогобичі постав скавт серед польської гімназійної мо­лоді, мабуть у 1911 році. Опікувалися ним поляки гімназійні професори. Вони придбали собі однострої і ходили в суботи і свята “скавтувати”.

Мали вони підручник кишеневого формату, сторін може 500, в якому були докладно описані цілі скавтінгу, таборування, теренознавство, в’язання вузлів, перша поміч в наглих випад­ках і все, що було потрібне до скавтінґу. Цю книжку “Скавт” я собі купив у товариша поляка і до­кладно перестудіював. Мені, що любив природничі науки і все, що з ними зв’язане, ідея скавтінґу надзвичайно подобалася. Зміст книжки я переповідав товаришам українцям і багато з них захопилося, – як і я, – скавтовими ідеями.

Ми, українці, учні польської гімназії, ентузіясти скавтінґу, не повідомляючи нікого з дирекції гімназії, зійшлися в бурсі Івана Хрестителя і заложили в 1912 році український скавт. Провідником того скавту став я. Було нас понад 30 скавтів (три гуртки). За основу взяли ми згаданий польський підруч­ник. Нічого ми тоді не знали, чи де існує подібна українська організація.

Згодом попала нам під руки книжечка проф. Тисовського про Пласт. Негайно назвали ми нашу організацію: “Пласт – Лев – ім. Богдана Хмельницького в Дрогобичі”, і дали зробити печатку з тим написом. По середині печатки був герб Галичини – лев на скелі.

Опісля наш Пласт зв’язався з централею у Львові.

Наш Пласт не мав опіки товаришів зі старших кляс, а на­ші професори зовсім ним не інтересувалися.

Неможливим було, щоб про наш Пласт не знав директор гімназії, бо ми в одностроях, з піснею на устах, щосуботи хо­дили через місто на вправи і прогульки. Всі знали про Пласт. Директорові гімназії формально ніхто не зголошував про існу­вання Пласту і не просив про дозвіл. Остало на тому, що ди­ректор ніби не знав про існування нашого Пласту. Але директор і поляки професори знайшли інший спосіб, щоб покарати наших пластунів. І почалися переслідування. Наші пластуни тер­піли шикани, наруги й кпини поляків професорів, але працю­вали зі ще більшим запалом і завзяттям у Пласті. – Щосуботи і свята виходили на вправи на Залісся, вивчали впоряд. У до­щові дні і зимою сходилися в домі тов. Петра Знака і вивчали історію України, передусім історію свого патрона – Богдана Хмельницького, – картознавство, в’язання вузлів, поміч у наг­лих випадках тощо.

Щоб роздобути фонди на закупно потрібних нам до пластування речей, ми ходили на Різдвяні Свята колядувати до нашої інтелігенції у Дрогобичі, потім по довколишніх селах. При кінці шкільного року ми дали в бурсі в Дрогобичі кон­церт Шевченка – ми мали добрий хор – з одноактівкою “На Тарасовій могилі”. На вакаціях цей самий концерт повторили всусідніх селах: Снятині, Лішні, Модричі, Колпці, Губичах і Сільці. За гроші ми набули конечний пластовий виряд, шатро, трубку, алюмінійовий баняк на 15 осіб, сокирку і джаган у шкіряних футералах, пластові палиці, пластові капелюхи – кгакі – пластові сорочки, ремені і вовняні штуци – справив собі кожний за власні гроші.

Те все не могло поміститися в маленькій хатчині, з малень­кими діточками у Петра Знака. Ми звернулися до Управи Біб­ліотеки ім. Івана Франка, яку очолював соціяліст Микола Стронський, що мала свою домівку при вул. Боднарській, щоб Пласт прийняла до свого льокалю.

Управа Бібліотеки прийняла нас, і ми зложили там наш інвентар. Сходини відбували ми вже в тому приміщенні.

Мушу зазначити те, що Микола Стронський був діяль­ний соціяліст у повіті, а цей факт, що Пласт – хоч безпартійний – примістився в тому льокалі, насторожив ще більше проти нас польських професорів.

Пласт зробив кільканадцять прогульок. До Урича – на скелі, дві до Трускавця (одну нічну), до Борислава, Мразниці, Східниці, Попелів, Губич, Дережич, Ясениці, Колпця, Стебника, Болеховець, Раневич, Орова, Опаки, Сільця на гору Кобилу і до Нагуєвич – місця уродження Івана Франка. В лісі під Нагуевичами розбили шатро, окопали, вистелили чатиною, випили чай і лише положилися спати, як побачили пожар у Нагуевичах. Оставили вартового біля ватри й шатра і побігли гасити пожар. Згоріло кілька хат і стодола. Селяни дякували нам за поміч у гашенні пожежі.

Одну чотириденну прогульку, з пригодами на латинські Великодні Свята, в числі сімох, зробили ми на гору Парашку, коло Сколього. Пора була ранньовесняна. Холодно. В горах сніг. Одначе приємні спомини з тієї прогульки остали нам на ціле життя.

В 1913 році був перший з’їзд впорядників-пластунів у Львові. На тому з’їзді, – як один може з наймолодших впо­рядників був я, як представник Дрогобича.

В 1914 році нас дев’ять пластунів з Дрогобича в одно­строях виїхали на Здвиг Соколів і Січей до Львова, в повному пластовому виряді. На місце приїхали вечором перед Здвигом. На площі Сокола Батька не застали нікого. Не мали де ночу­вати. З боку при вході була порожня будка і нам хтось позво­лив там заночувати. Розложилися ми на досить брудній підлозі, без соломи. Під голову наплечник, накрилися покривалом. Та недовго спали. Нас заалярмували, бо хтось підпалив на­місницьку трибуну. Пожежу погасили, але нам казали варту­вати при трибуні і нікого не впускати, аж зачнеться парада. Хлопці робили варту на зміну, щопівгодини. Рано тримав варту при сходах, що провадили на намісницьку трибуну, Стах Созанський, маленький, дуже симпатичний хлопчина. Коли надій­шов д-р Степан Шухевич, член комітету Здвигу і хотів огля­нути трибуну, Стах поставив пластову палицю в поперек бар’єри і сказав, що має наказ нікого на трибуну не впускати. Роз­сміявся Шухевич, похвалив вартового і казав закликати команданта. Тим командантом був я. Ми зналися з д-ром Шухевичем з фестинів, на яких ми бавилися обручами. Він кидав, я в повітрі їх ловив. Ще раз похвалив Стаха Созанського, за добру службу і пішов оглядати трибуну.

На Здвизі ми маршували в повному пластовому виряді. Рано відділ польського “Стшельца”, в силі одної сотні з крісами перемаршував провокаційно вулицею попри площу і три­буни.

По Здвизі Соколів і Січей мали пластуни нічні вправи під проводом Петра Франка. Десь у лісах коло Львова мав бути кіш, окружений багнами. Дрогобицькі пластуни, між іншими, мали той кіш здобувати. Ми дістали провідника, що мав добре знати той терен. Ніч була темна, хоч око виколи. Провідник попровадив нас – як сліпих – на протилежну сторону лісу. Ми ішли, тримаючися палицями один одного, щоб не згуби­тися. Увійшли в ліс. Провідник в темноті лісу утратив орієнтацію. Ішли ми навмання в тому напрямі, як нам здавалося, в якому увійшли в ліс. Щоб не зрадитися, ми мусіли посува­тися потихенько, без світла, як духи. Було дуже темно. Ком­паса не було можна ужити. Десь по півночі ми влізли в багно. Трава висока понад голови. Зимна роса змочила нас до нитки. Не знали ми, ані наш провідник, де ми. Зі середини, де мав бути кіш, почули ми крики. Ми рішили затрубіти. На нашу трубку відізвався знов крик. Ми пішли в напрямі крику і дібра­лися мокрі до коша. Там були вже порозпалювані вогні. Ми почали сушитися коло вогнів.

Вправи були невдалі, не обдумані.

Не довго треба було чекати до рана. Як сонечко зійшло, ми вспіли обсушитися. Втомлені та не виспані, деякі нарікаю­чи, вирушили в дорогу до Львова. Гурток дрогобицьких пла­стунів тримався бадьоро. Цілу дорогу співали ми маршових пісень, за що дістали похвалу.

Ми були змучені, невиспані. Першої ночі гасили трибуну, а потім держали варту. Вдень маршували в поході, а потім при­глядалися вправам. Другої ночі ані ока не замкнули на нічних вправах. До того змерзли і перемокли. Ще й були голодні. Не багато з нас мали гроші. А то і не було часу десь щось купити. В наплечниках не кождий мав щось до їжі. А як поділився з тим, що нічого не мав, то оба були голодні.

Потім відбулися змагання у стрілянні. Дрогобицький Пласт дістав нагороду за добре стріляння. В “Ділі” була згадка, шо дрогобицький Пласт, під проводом Михайла Мінчака дістав на­городу, за зразковий порядок і добре стріляння.

З вибухом війни в 1914 році майже всі пластуни з Дрого­бича, яким дозволяв вік, зголосилися до Українських Січових Стрільців. Між ними був і я. Зголошення принимав інж. Остап Левицький. Він організував УСС-ів у Дрогобичі. Молодші під проводом тов. Дуцька перейняли провід Пласту. Пізніше після відступу москалів і ті молодші зголосилися до УСС.

Шатро і трубку ми забрали зі собою до УСС. Пластунська трубка ще довго будила зі сну початківців у військовому ре­меслі, дрогобицьких УСС у Модричі, Попелях, Ясениці і Стрию.

Коли дрогобицькі УСС в 1914 році переїхали до Стрия, стрінули там біля 25,000 зголошених до УСС з цілої Галичини. Багато між ними було пластунів.

Я вступив до УСС у пластовому однострою і носив його до приїзду до Ґоронди. В Ґоронді я змінив пластовий одно­стрій на стрілецький.

Колишні пластуни були дещо підготовані до військової служби. В австрійській армії не було кращих звідунів над УСС. То були молоді, інтелігентні люди. За звітами з розвідок УСС розбивалися штабові офіцери бригади й дивізії. Найкращі та найвірніші звіти приносили УСС.

Не можна не згадати таких УСС, колишніх пластунів, як Яримович, Яремкевич, Кичун Іван, Білинський і Коваль, а з дрогобицьких: Думин Осип, Чаповський Іван, Ґрех Яким, Созанський Стах, Мартин Федь, Калічак Ілько, Бунь Іван, Кузан Ілько, Стеців Стах, Стецюк Михайло, Марків Іван, Луцько Во­лодимир, Яворський Петро і багато, багато інших, що їх прі­звище час затер у моїй пам’яті. Віддали вони за Україну все, що мали найдорожче – своє молоде життя.

Список дрогобицьких пластунів з 1913 року:

1. Бобешко Іван, 2. Бунь Іван, 3. Вовк Іван, 4. Винницький Гнат, 5. Геврик Іван, 6. Голота Андрій, 7. Дрогобицький Ми­хайло, 8. Думин Осип, 9. Дуцько Володимир, 10. Ґрех Яким, 11. Іваник Микола, 12. Коцко Лев, 13. Кузан Ілько, 14. Калічак Ілько, 15. Лех Петро, 16. Мацюрак, 17, Мартин Федь, 18, Мар­ків Іван, 19. Мінчак Михайло, 20. Озімкевич, 21. Озімкевич – брати, 22. Павлишак Михайло, 23. Робак Тадей, 24. Робак брати, 25. Сарак Іван, 26. Сов’як Микола, 27. Созанський Яро­слав, 28. Созанський Стах – брати, 29. Слоневський Осип, 30. Стеців Стах, 31. Стецик Михайло, 32. Яворський Петро, 33. Знак Петро, 34. Чаповський Іван і 35. Франко Іван.

Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Нью-Йорк – Париж – Сидней  – Торонто, 1973. – Т.1. – С.485-490.