В Галичині, як і на Волині в 1928 р., пластову організацію польська влада розв’язала, заборонила (1930 р.). Та пластова ідея жила, шукала собі нових шляхів.

Єдиним винятком і одночасно парадоксом у нашій діяльності в Польщі було дальше легальне існування Пластового Куреня ім. 22 січня у Кракові. Існував він на тій підставі, що заборона відносилась до т.зв. східних воєводств Польщі, а Краків лежав вже поза межами, визначеними забороною. Щонайменше ми так собі пояснювали закони й продовжували спокійно свою пластову працю. Курінь наш, спертий в першу чергу на студентській молоді, включав також новаків та новачок, дітей наших заточенців, що примушені були постійно жити в Кракові.

Офіційного зв’язку зі Львовом ми в ті перші роки не втримували зовсім, щоб якнайдовше продовжити мо­жливість нашого організованого життя. Проте, користаючи з усяких ферій, ми контактувались з видатними пластунами в краю та обмінювались планами та турботами.

І ось мені доручено у 1930 році обговорити з Цьопою Паліїв, що працювала в той час в Перемишлі, деякі справи, зокрема постачання потрібних нам виховних матеріалів для новаків.

Цьопу зустрів випадково на вулиці. Ішла саме на якісь сходини й ми розмовляли йдучи. Коли ж ми опинились під будинком Міщанської Каси, Цьопа запропонувала мені зайти подивитись, як вони в Пере­мишлі ведуть пластову працю серед ремісничої мо­лоді.

Цьопа зайняла місце за столиком, немов у клясі, а на кріслах розсілось може з п’ятнадцять замурзаних хло­пчиків віком від 14 до 17 років. Цьопа вела нормальні пластові сходини з короткими гутірками, поясненнями та іграми. Одна інновація була – це читання уривків спогадів польського полковника Ліса-Кулі. Уривків, де говорилось про ролю польських пластунів у відбу­дові Польської Держави. На цих сходинах саме гово­рилось про оту величезну й відповідальну та повну посвяти працю польських пластунів на землях Східної України в ролі розвідників, кур’єрів та провідників для всяких емісарів. Пам’ятаю, що із самого Київського Гуртка згинуло понад 60 % тих юних хлопців та дівчат.

* * *

Довго мені з голови не виходила думка про оцю корисну й конечну працю, що її вела Цьопа з тим гуртком ремісників, згуртованих в перемиському Плаю – краєзнавчому Товаристві, зареєстрованому на окремому статуті, отже, зовсім легаль­ному.

Та дальші студії, потім виїзд на Волинь, далі Береза Картузька, до певної міри притемнили мої плани відносно поширення тої прекрасної ідеї. Мене лише постійно інформували про дальшу долю того гуртка і я поробив певні заходи для організування подібного гуртка в Крем’янці на Волині. Вже навіть вніс був статут для затвердження, а молодь мав вже й пригото­вану й дуже гарну. Тим разом, це в більшості, були учні української гімназії та семінарії. Та Береза перекрес­лила все.

* * *

Коли ж після Берези вернувсь я до Перемишля, то старався не ангажуватись у жодній органі­зації, щоб не наразити їх на переслідування зі сторони поліції, бо ж ми, “березяки”, були під по­стійним поліційним наглядом.

Яке ж було моє здивування, коли одного дня до мене приступила Марійка М. з молодим хлопцем кремезної постави й дуже кострубатого вигляду. Вони запропо­нували мені очолити провід над молоддю з Плаю, яка залишилась в тому часі без проводу. Цьопи вже кілька років не було в Перемишлі, а виховані нею пластуни чи пластунки теж розсипались по світі. Тайні гуртки в обох гімназіях не могли афішуватись ані встрявати в роботу поза рамками своєї школи.

І так, моя мрія помогти в праці над самовихованням тої ідейної молоді несподівано здійснилась. Правда, я довго відмовлявся, висував всякі мотиви (неознайомлення, непідготованість й отой поліційний нагляд), та Влодка Кашицького, отого завзятого речника самої молоді, всі мої аргументи не переконували. Він на все мав готову відповідь, – і я цей відповідальний обов’язок прийняв.

Кашицький обіцяв зайнятись зв’язком з пластовим проводом, взяв на себе весь організаційний тягар. Марійка М. зобов’язалась вести сходини як досвідчена пластунка, а я мав би зайнятись самим плануванням праці приготуванням матеріалів та загальною опікою і порадою. І мушу сказати, що саме оті роки напівлега­льної праці з тими колись замурзаними челядниками чи верстатовими хлопцями, які тікали із села до міста, щоб не сидіти батькам на шиї – були моїми най­кращими, найпродуктивнішими роками в житті. Ніко­ли перед тим й ніколи потім я не відчував такого вдоволення із вложеної праці, як тоді. Бо я наочно мав змогу переконуватись, як вони, оті неприйняті чужим містом хлопці, ставали невід’ємною частиною отого напівчужого міста. Як вони вростали в ґрунт, ставали рушіями того затурканого нашого міського елементу. Як їхня національна свідомість розширялась, як вони самі реагували на ворожий натиск, як самі шукали шляхів для оборони й для наступу.

Ми публічно не афішувались. Зате вели дуже інтен­сивну працю над собою. Ми поставили собі за ціль з кожного плаївця зробити як не організатора подібної молодечої організації, то її духовного провідника. Чи це нам вдалось? Може хтось з б. плаївців ще живе, може прочитає оці рядки. Тоді зможе дати свідоцтво праці.