Існування Пласту в дрогобицькій державній гімназії дату­ється від 1912 р., про це писав інж. Мінчак Михайло. У цьому спогаді постараюся подати дані про тайний Пласт в польській державній гімназії за польської влади.

В шкільному році 1920-21 здав я вступний іспит до 2-ої кляси польської гімназії. Був це час реорганізації школи, і пе­реключення її на чисто польські рейки. Нашим хлопцям, що здавали іспити майже до кождої з кляс, було досить тяжко, бо ми замало знали польську мову так, щоб здавати іспит, все-таки в кождій клясі знайшовся певний відсоток українців.

Склад учнів школи був цікавий, я сказав би, що була це жидівська гімназія, в якій було коло 50% жидів, 25-30% по­ляків і коло 20% українців. Всіх учнів в школі в тому часі було приблизно 550-600.

Відсоток українців в тій школі був тому такий малий, бо вже в тому часі почали діяти приватні українські гімназійні курси в Дрогобичі.

Склад професорський в польській гімназії був подібний, але на перше місце висунулися професори поляки, потім жиди, а в тому часі, як я ходив до гімназії, були чотири професори українці, разом з о. катехитом.

Треба відмітити, що професори українці і жиди мали за­кінчені всі потрібні студії і були добрими фахівцями у своїх предметах, а між поляками стрічались такі, що тільки колись були зачали студіювати і не скінчили студій, але вони були “оборонцями Львова”, тож і мали першенство. Ті “недокінчені” були для учнів найгірші, бо часто вимагали від нас більше, як самі знали. Дуже часто виклад такого “професора” виглядав так: “Юзек, читай далєй”, і що той Юзек прочитав, те було задане на наступний раз.

Поляки гуртувалися в своїх товариствах, як Скавт і Сокул, а в тому помагали їм їх професори. Вони і нас запрошували включитись в їхні організації. “Запрошували” професори, але часто те запрошення виглядало на змушування. Деяка частина українців далась намовити і вписалась до Скавту чи Сокола, їм це калькулювалося і вони мали протекцію у професорів поляків. Інші українці байдужні були, їм було “все одно”. Ма­ле число з нас, і то майже всі однолітки 14-15 літні думалиінакше. Впливало на нас домашнє виховання і перебування у свойому українському гурті хлопців і дівчат. Ми уважали себе покривдженими, польське оточення для нас було чуже. Часом з цієї причини мали ми в школі неприємності.

Ми завидували нашим товаришам з української гімназії, зорганізованим в Пласті. Кілька з нас звернулись до нашого о. катехита покійного Северина Сапруна, який був у нас в гім­назії тільки короткий час, з проханням, щоб він вивідався у директора гімназії, Яна Матлаховського, чи є можливості одер­жати згоду шкільної влади на заложення українського Пласту. Відповідь була неґативна, а нам дораджували вписуватись до польського Скавту, бо там і так вже є кілька “русінув”. По цій відповіді ми впевнились, що легально нічого нам не вдасть­ся зробити, тож почали діяти на власну руку.

Через товаришів з української гімназії скомунікувались ми з проф. Іваненком, який був опікуном Пласту в українській гімназії ім. Івана Франка. Просили ми його, щоб дав свою зго­ду нам українцям з польської гімназії зорганізувати один чи два гуртки при пластовому курені, якого був опікуном. Він на це теж не міг погодитись, по перше, що було небезпечно для школи (укр. гімназії), а також і для нас, бо якщо б довідалась наша дирекція, то нас усіх усунули б з гімназії. Але піддав він думку, що в деяких школах, як йому відомо, головно в державних, існують тайні пластові гуртки. Правда, що воно небезпечно, але в тому випадку кожний відповідає сам за себе. Та проф. Іваненко погодився бути нашим опікуном і дорад­ником. Ми цю пропозицію прийняли з вдоволенням.

Перший гурток з шістьох членів був негайно зорганізо­ваний, а до його складу входили: Богдан Іваницький, Мирослав Колодрубець, Богдан Геврик, Євген Модрицький, Володимир Журавчик і Володимир Винницький. Проф. Іваненко назначив нам на гурткового пластуна по першому пластовому іспиті Ми­хайла Шевчука, з яким ми вже попередньо договорились, і він дуже радо погодився з нами працювати. Він тоді був учнем 5-ої кл. гімн., так як майже кожний з нас.

Так ми з початком 1924 р. розпочали інтенсивну працю в нашому 1-му гуртку. Наш гурток ми назвали ім. полковника Дмитра Вітовського. Місцем наших сходин була бурса, в якій містилась українська гімназія при вул. Івана Хрестителя. Не було це для нікого підозрілим, бо два наші новоспечені пла­стуни мешкали напроти школи, а ми ще давніше часто до них ходили і грали на гімназійному подвір’ї відбиванку.

Крім вивчення пластових теоретичних предметів в нас зроб­лено натиск на вивчення української історії і української мови. Цих предметів у польській гімназії спочатку нас не вчили. Теренові вправи ми відбували далеко поза містом, щоб нікому не впадало в очі, як ми вивчаємо пластовий впоряд та тере­нову тактику. Невинні вправи з різними грами ми відбували на сіножаті товариша Володимира Журавчика, який мешкав при Сніжній вулиці. Знали ми, що недалеко від дому п-ва Журавчиків мешкав польський поліційний агент, але він був так привик до цього, що ми часто бували у Влодка, що не підо­зрівав, що поза тими відвідинами криється конспірація. По кількох місяцях дуже солідної праці друг Михайло підготовив нас добре до першого пластового іспиту, який ми зложили з дуже добрим вислідом перед комісією зложеною з проф. М. Іваненка, курінного Пласту української гімназії і нашого впо­рядника Михайла Шевчука. Другові Шевчукові ми були неви­мовно вдячні за втаємничення нас у пластування і підготовку до самостійної праці.

Маючи за собою першу пластову пробу та зложену пла­стову присягу, ми почувались тепер повновартісними україн­ськими пластунами і гордилися, що наші бажання сповнились. На кожному кроці ми старались поступати по пластовому, бути допоміжними, кому потреба, і бути прикладом для других. Ми брали по наших спроможностях активну участь в працях пла­стового уладу в Дрогобичі.

На терені міста Дрогобича ми не могли показуватись у пластових одностроях. Ми мусіли бути дуже обережними перед нашими товаришами з польської гімназії, і то не тільки поля­ками, але й перед українцями. Та в усіх прогульках чи зустрі­чах Дрогобицького коша нас ніколи не бракувало. Ми були все “прилипкою” до них. Ми мали великі труднощі, але з тим більшою енергією ми їх поборювали. Пластові зустрічі в Уричі, Бубнищі, Соколі та інші прогульки, як до Нагуєвич, залишились мені у пам’яті, бо вони вимагали від кожного з нас не тільки великої уваги, витривалости і обережности, щоб часом безпотрібно не впасти в неприємну ситуацію з поліцією чи шкільною владою.

Пластова Зустріч цілого Пластового Уладу в 1925-26 ро­ках на Соколі була для нас великим поштовхом до дальшої праці. Ми там перший раз побачили нашу пластову зорганізованість і силу. Ми мали можність запізнатись з пластунами з інших міст, взяти участь у веселій Пластовій ватрі і скористати з практичного пластування.

На превеликий жаль ми не могли бути до кінця Зустрічі. Польській поліції хотілось зробити провірку Зустрічі. Чогось шукали. Наказ Команди Зустрічі був короткий: “Хто чує себе непевним, негайно опустити Сокіл...” Дійсно за кілька хвилин нас там вже не було. Лісом і полями ми півбігом, оминаючи більші оселі, як Перегінсько, прямували до стації а Брошневі. Під сам вечір обезсилені майже по семигодиннім марші, ми подумали відпочити. Але в наших наллечниках не було вже чим поживитися, тож ми попрямували до найближчого приходства. Там ми трохи відпочили, помились і скористали з української гостинности. Квасне молоко і пшеничний хліб бу­ли для нас немов “манною”. Ми довго там не задержувались, бо перед нами ще була далека дорога. Ми пішли до стації перед Брошневом, там прийшлось нам чекати кілька годин на поїзд, і аж над самим раном ми приїхали до Дрогобича, а звідсіль ледве долізли додому.

Маючи за собою добре зорганізований і вишколений пер­ший гурток, ми приступили до другого організаційного етапу. Думали про зорганізування Пластового тайного куреня. Вимога була така, що треба мати найменше два пластові гуртки. Кож­ний з нас перебрав на себе приєднання одного або й двох мо­лодших товаришів до наступних гуртків. Праця була утяжлива, бо треба було так поступати, щоб ті, з ким переговорювалось, не догадувались, що ми вже зорганізовані у Пласті. Це могло бути причиною доносів на нас, хоч ми старались переговорю­вати з певними одиницями. Найбільше праці в тому напрямі поклав друг Володимир Журавчик. Він посвятив дуже багато часу і енергії, та наші зусилля увінчалися тим, що на початку 1926 р. були в нас вже повні два гуртки з 16-ти членами. Ке­рівником 2-го гуртка був друг В. Журавчик, а допомагав йому друг Мирослав Колодрубець.

Маючи скомплектовані два гуртки, порозумілись ми з проф. М. Іваненком і просили його, щоб вистарався нам у Верховній Команді дозвіл на Курінь ім. Д. Вітовського. Всі переговори з Верховною Командою відбувались усно. У цій справі була нам теж дуже помічна курінна дівочого Пласту пані Вікторія Ґавдяк. Наше прохання Верховною Пластовою Командою було узгляднене, і ми одержали порядкове число Куреня 51 ім. Дми­тра Вітовського.

Наша праця, як пластунів, була не тільки працею над са­мими собою, але посередньо ми зачали впливати і на наше оточення, то є на тих, які себе уважали за “русінув”.

Ми старалися бути все в контакті з нашими катехитами. В часі семилітнього перебування в гімназії ми мали 4-ох катехитів. Ходило нам про те, щоб всі українці-католики ходили щонеділі на екзорти, а після екзорти до церкви св. Трійці. Першим нашим катехитом був кат. о. П. Кміт. Він був впро­вадив певного роду систему екзорти. Полягала вона на цьому, що ми приходили щонеділі на 8-му год. до школи. Півгодини було посвячено на вивчення (напам’ять) всіх недільних тро­парів і кондаків, далі слідувала 15 хвилинна проповідь, а відтак всі парами ми маршували до церкви св. Трійці. Катехит о. Кміт все правив Службу Божу при головнім вівтарі, а служили йому два учні найвищих кляс.

Покійний о. Кміт, якби знав, що ця його практика неділь­них екзорт декого з нас в тій же школі підготує до продокження його діла.

По смерті о. катехита Кміта два роки в нас були заступства, о. Северина Сапруна або о. Степана Венгриновича. Доки не прийшов о. Сапрун, дирекція змушувала нас ходити на польські екзорти, та з українців майже ніхто на них не ходив. Ми мали підставу викручуватись, бо ми вправлялись в співі наших церковних пісень, а пізніше під проводом професорів ішли до церкви.

Ще за життя о. Кміта на його інтервенцію впроваджено надобов’язкове навчання української мови. Першим нашим про­фесором української мови був о. Кміт. Був це рік 1923-24. Як прийшов на катехита о. Сапрун, ми побачили, що він не має так багато часу для нас. Він був учителем у семінарії Сестер Василіянок і директором Музичного Інституту. Не мав отже часу для нас не тільки в будні дні, але також і в неділі. Наш пластовий гурток вступив у скорому часі в дію. Ми просили о. Сапруна, а пізніше теж і о. Венгриновича, що хочемо про­довжувати нашу практику з екзортами, як було давніше. Ті товариші, яким не дуже це подобалось, примушені були при­ходити на 8-му год. до школи. Ми мали повну сатисфакцію, бо знов ми всі разом машерували під проводом одного з професорів-українців до церкви.

З початком шкільного року 1925-26 прийшов до нас на постійного катехита о. директор Онуфрій Гадзевич. Ми від­неслись до нього в повним довір’ям, бо гарно зробив на нас враження. Ми і не помилились. Він був втаємничений у на­шу пластову працю гімназії. Він всеціло був з нами, і як були якісь підозрілі вісті, зараз нас про це повідомляв, щоб бути на осторожності.

Хвилево перервані лекції української мови були знов від­новлені, і на переміну учителями були проф. Андрій Кущак -— фізик, або проф. Кравчишин — математик. В кожному разі на матуральнім свідоцтві у нас українська (русінська) мова фігу­рувала як надобов’язковий предмет.

Слід згадати теж, що за катехитури о. Сапруна зорганізо­вано Український Драматичний Гурток під керівництвом тов. Дмитра Німиловича, який не тільки мав гарний голос, але теж гарно грав на скрипці. Під протекторатом гімназії наш гурток дав виставу “Вифлеемська ніч” в польськім “Соколі”. Заля бу­ла виповнена вщерть глядачами, вистава пройшла з великим успіхом. Згадую про це тому, що майже всі члени нашого пластового гуртка взяли участь у цій виставі.

Так ми законспіровані у пластовій організації старались втримати наших менш свідомих товаришів при своїй церкві і своїм середовищі. Може нині воно виглядає дивно, що і на Рідних Землях приходилось нам боротись за душі нашої мо­лоді, яка під впливом польонізаційних чинників церковних і політичних легко відпадала від нашої спільноти.

Згадуючи про тайний Пласт в польській гімназії в Дрого­бичі, в першій мірі хочу згадати моїх дорогих друзів з Пер­шого Пластового Гуртка, з якими прийшлось спільно це діло творити. За першої большевицької ситуації згинули св. п. пл. розвідчики Володимир Журавчик, Мирослав Колодрубець, Во­лодимир Іваницький, яка доля стрінула Євгена Модрицького, мені не відомо. На еміграції перебуває в Америці Богдан Геврик і автор цього спомину.

Пластуни Тайного Пласту 51 куреня ім. Дмитра Вітовського вив’язались зі своїх завдань, як належало українським пла­стунам.

Автор цього спомину по закінченні гімназії в часі універ­ситетських студій був членом Старших Пластунів “Ордену За­лізної Остроги” у Львові, на еміграції в Австрії членом основником Пластового Уладу у Форальбергу, в Австралії членом Уладу Пластунів сеньйорів і організатором і керівником Уладу Новаків в Брісбейні Квінсленд до 1956 року.