Тайний Пласт у Бродах
У міжвоєнних роках молодь українських шкіл під Польщею мала змогу виховуватись на засадах скавтінґу в організації Пласт, основоположником якої вважається д-р Олександер Тисовський -“Дрот”. На жаль, такої змоги не мала українська молодь, що навчалась у польських школах, куди з правила Пласт не мав доступу. Там існували тільки польські скавти - “ґарцеже”.
У Бродах у міжвоєнних роках були тільки польські середні школи, в яких навчалась також і українська молодь, а саме: державна гімназія ім. Юзефа Коженьовського, приватна жіноча учительська семінарія, яку зліквідовано у 1929 році; приватна жіноча гімназія ім. Елізи Ожешкової, яку основано коротко перед розв’язанням учительської семінарії, та торговельна школа.
Думку заснування Пласту в Бродах піддав Володимир Мурський, учитель народної школи в Гаях, що тоді звалися Гаї Старобрідські. В. Мурський, знаний в Пласті як “Мурлика”, походив зі Львова, де належав до пластового куреня “Лісові чорти”. Після заснування Пласту в Бродах, він був зв’язковим. Мабуть, за працю в Пласті польська шкільна влада покарала його переселенням на працю в корінну Польщу, де він залишився жити після Другої світової війни.
Коли точно постали перші пластові гуртки в Бродах, тяжко тепер встановити, але, напевно, вони вже існували у шкільнім 1927-28 р., бо в тому році пластуни вже склали присягу. Про те свідчить фотографія, зроблена з цієї нагоди (Броди і Брідщина, 1988 рік, ст.302). Тут слід спростувати помилку Марусі Чуми-Завадівської у цім же збірнику (ст.414). Пластову присягу відбирав не д-р Євген Врецьона, а Володимир Врецьона, пізніше - лікар. Ім’я Євген мав його брат, що був інженером.
До першого гуртка юнаків, що тоді складали пластову присягу, входили бурсаки Ярослав Тимчишин, Микола Туркевич, Левко Хуторовий і Богдан Чума та їх однокласник Осип Панасюк з поблизьких Фільварків Великих - нинішнього Підгороднього. На фотографії немає бурсака Володимира Чернявського та Миколи Матвійчука з Глушина, які також належали до першого гуртка. Від отця О.Панасюка, який після Другої світової війни опинився у США, я довідався, що члени першого гуртка, маючи звістку, немовби-то десь у польській гімназії дозволено на існування Пласту, пробували щастя дістати від директора гімназії дозвіл на заснування Пласту при гімназії у Бродах подібно, як це було з польськими скавтами. Маючи явний Пласт при гімназії, не було б потреби наражуватися на різні небезпеки, включно із виключенням з гімназії. Але як можна було передбачити, директор дозволу не дав. Він порадив юнакам старатися про їх прийняття до “ґарцежів”.
До першого гуртка юначок входили учениці державної гімназії Стефа Гарасимів і Мирося Домбровська, а також учениці вчительської семінарії - Люба Домбровська, Данка Левицька, Марійка Рудницька та Маруся Чума. На жаль, у 1929 р. було зліквідовано учительську семінарію і гурток цей розпався, бо семінаристки виїхали з Бродів на дальшу науку. Осередком пластових гуртків була українська повітова бурса ім. М. Шашкевича в Бродах. Там у шкільному році 1929-30 р. приблизно половина бурсаків належала до тайного Пласту. Організатором другого й третього пластових гуртків юнаків і їх упорядником був Левко Хуторовий. Другий гурток, який постав ще-таки в 1928 р., включав самих тільки бурсаків: Р. Мончука, І. Долинюка, П. Горбатюка, О. Германа, В. Ґоґошу й А. Турчина. Будучи пластунами-прихильниками, ми приготовлялись до іспиту - “першої пластової проби”, щоб стати пластунами - учасниками. Ми старалися робити добрі діла, за які діставали “хрестики”, й уникали всього того, що могло б спричинити догану чи виключення з Пласту.
На сходинах нашого гуртка, які проводилися переважно на вільнім просторі (дорога між полями, “Ліс Матейки”), ми робили різні вправи і пластові ігри, вивчали пластовий обіт “В пожежах всесвітніх”, пластовий гімн “Цвіт України і краса” і пластовий закон. Ми замолоду заправлялися жити згідно з присягою - “Бути вірними Богові і Україні, помагати іншим, жити за пластовим законом і слухатись пластового проводу”. Пласт виробляв у юнацтва характери, бо закон вимагав, щоб пластун був чесний, сумлінний, точний, ощадний, справедливий, увічливий, братерський і доброзичливий, врівноважений, корисний, слухняний пластовій старшині, пильний, дбав про своє здоров’я, любив красу і дбав про неї, та завжди був доброї гадки. Випростовані три пальці піднесеної правої руки при привіті постійно пригадували нам нашу пластову присягу. Гаслом, яким ми вітались, було слово “СКОБ”, зложене з перших букв слів: “Сильно, Красно, Обережно, Бистро”, що було також назвою орла в Україні. Пластовою відзнакою, якої ми, тайні пластуни, не могли явно у Бродах носити, була скавтова лілея, переплетена тризубом. Вона нам нагадувала, що наше пластування нерозривно зв’язане зі службою для українського народу. Тому, що пластуни мають дбати про своє здоров’я, ми не курили ні не пили алкогольних напитків. До здоровного мотиву долучувався ще й національний - не піддержувати окупанта, який скріплювався фінансове з продажі монопольних алкогольних і тютюнових виробів.
Кожний пластун мав псевдонім. Під псевдонімами ми виступали в протоколах сходин гуртка. Кожний з нас старався заховувати пластову тайну. Але, як це буває всюди між людьми, декому тяжко заховати тайну. В першому гуртку знайшовся один довірливий балакун Ярослав Тимчишин, який почав “довірчо” говорити своїм молодшим співмешканцям кімнати про тайний Пласт у Бродах. Щастям було, що він говорив це пластунам другого гуртка, про приналежність яких до Пласту він не знав. Тому, що виявлення тайного існування Пласту в Бродах могло мати дуже погані наслідки, рішено виключити балакуна з Пласту. Постановлено, що на сходинах першого гуртка западе рішення про розв’язання гуртка з огляду на небезпеку його викриття, з тим, що він дальше існуватиме, але вже без балакуна, який не буде про це знати. Нині вже не пригадую, з яких причин Ярослав Тимчишин і його молодший брат у наступному році залишили гімназію у Бродах.
Коли точно складав пластову присягу наш другий гурток юнаків - тяжко сказати. Мабуть, було це у квітні 1929 року. Присяга відбулася при замкнутих дверях залі “Основи”, яку зарезервував був наш зв’язковий Мурський, що відбирав присягу перед пластовим прапором, привезеним зі Львова. Присутніми були також пластуни, які зложили присягу раніше. Після присяги зроблено спільну фотографію, яка, на жаль, пропала мені у Львові разом з іншими переховуваними речами. Коли побільшилося число пластових гуртків, постали пластові курені. Курінь юнаків ім. Б.Хмельницького, затверджений проводом у Львові, дістав число 85, а курінь “Юначок”, мабуть, - число 87. В курені юнаків оголошено конкурс на написання життєпису патрона куреня, який опісля мав знати кожний його член. Прийнято життєпис, написаний мною, за що я дістав пластове відзначення зі Львова.
До курінної команди входили члени першого гуртка і я як курінний писар. Курінним був М.Туркевич, курінною юначок, мабуть, була Маруся Чума. Напевно з огляду на небезпеку, ми не мали курінних сходин ні сходин станиці. Тільки один раз юнаки і юначки мали спільну зустріч на “Святі весни” в честь патрона Пласту - св. Юра. Зустрілися ми в лісі “Матейки” близько Великих Фільварків навесні 1929 року, тобто, перед розв’язанням учительської гімназії, а не в 1931 чи 1932 році, як подала М. Чума-Завадівська в уже згаданому збірнику (ст. 413). На жаль, наше пластове “Свято весни” незабаром перемінилося на товариську прогулянку. Виставлена для безпеки стійка донесла, що до нас зближаються дві особи - Влодко Дутчак, абсольвент гімназії, що тоді, мабуть, був у військовій відпустці, і учень гімназії - поляк Вендорф. Здається, що Влодко Дутчак хотів тоді відвідати сестер Домбровських на Старих Бродах.
Довідавшись, що вони пішли до ліса “Матейки”, він рішився піти туди, взявши собі за компаньйона Яна Вендорфа, мабуть сусіда, чи, може, родича Домбровських. Власне присутність поляка перешкодила нам провести “Свято весни”, як це було заплановано.
Як уже згадано, було три пластові гуртки юнаків, членами яких були, переважно, бурсаки. Третій гурток, зорганізований Хуторовим, постав значно пізніше від другого гуртка. Як я собі пригадую при Іспиті - “першій пробі” цього гуртка, я вже був пластуном-розвідником, тобто після другого іспиту, як курінний писар був одним з тих, що проводили іспит. Гуртковим третього гуртка був Ярослав Дацків з Поникви, пізніше магістр прав, член ОУН, який відбувши каторгу в Сибірі, дістався до США, де й помер в 1992 році.
Наш зв’язковий Мурський хотів виробити нас не тільки на добрих пластунів, але також на революціонерів, що не було в програмі Пласту. Щоб доказати полякам, що українці не зреклися боротьби проти окупанта, рішено в ночі 11 листопада, тобто в свято незалежності Польщі, перетяти телефонну сполуку на лінії Броди-Львів і Броди-Тернопіль. На наше щастя, полякам не вдалося викрити винуватців цього саботажу. Пластунам невільно було брати участь у польських святкуваннях державних свят, якщо це не було загальною вимогою гімназії. Нині вже не пригадую, чи було це напередодні свята незалежності Польщі, чи, може, листопадового повстання, і в Бродах мала відбутися святочна академія для місцевого польського громадянства. Участь у ній для учнів гімназії не була обов’язковою, але Ян Сондовіч, учитель польської мови, який мав мати промову на академії, жадав від учнів своєї кляси, в якій був пластун Хуторовий, щоб вони обов’язково були на академії. Побоюючись поганих наслідків в разі непослуху, Хуторовий взяв участь в академії, але зв’язковий не прийняв його оправдань і Хуторового виключили з Пласту. Розуміючи вагу свідомого елементу серед міщан, В.Мурський старався поширити Пласт також серед негімназійної молоді. На Великих Фільварках постав пластовий гурток-зав’язок ремісничого пластового куреня. На жаль, скоро прийшло офіційне розв’язання Пласту під Польщею та перенесення Мурського на працю в корінну Польщу. Робота в цім гуртку завмерла.
Мрією кожного пластуна було взяти участь у пластовім таборі на “Соколі”, біля Підлютого. Участь у таборі була також вимогою для дальшого авансу в Пласті. В літі 1929 року участь у таборі на “Соколі” взяло чотирьох юнаків з першого гуртка у Бродах. Були це Микола Матвійчук, Осип Панасюк, Володимир Чернявський і Микола Туркевич, який дістав там пластове відзначення у бронзі.
У 1930 р. участь в таборі на “Соколі” планували взяти три юнаки з другого гуртка - Ромко Мончук, Івась Долинюк і я. В таборі треба було мати пластовий однострій. З огляду на небезпеку, я не хотів дати його пошити у Бродах. Придбавши потрібний матеріал, я дав його моєму другові Пилипку Горбатюкові з Пісків біля Лешнева, що мав довіреного кравця в Корсові чи Лешневі. День перед моїм від’їздом до табору, Горбаткж приніс мені пошитий однострій до Бродів, а в Черниці пошито мені ще хустину, потрібну для пластового однострою. Почавши від третьої кляси гімназії, я вже не користав з помочі батьків, заробляючи лекціями на свої видатки. Тому всі витрати, пов’язані з табором, я покривав зі своїх заробітків. Щоб не зрадитись, що я поїхав до пластового табору, я наказав батькам казати всім, хто питатиметься за мною, що я поїхав до свого товариша в Перемишлянщину.
В умовлений день ми всі три юнаки в гімназійних одностроях поїхали поїздом до Львова і добралися трамваєм до пластової домівки при вул М.Шашкевича, де ми купили собі пластові капелюхи та інші речі. Там також мали ми перебратися в свої пластові однострої й віддати свою гімназійну одіж на переховання. До табору виїхали ми поїздом вночі разом з цілою групою пластунів, що також їхали до табору на “Соколі”.
У Бродах в Пласті нам казали, що ми не маємо чого боятися їхати до табору, бо про наш побут у таборі влада Брідщини не буде знати. Можливо, що так воно й було в попередніх роках, але в 1930 році сталося по-іншому. Команда табору мусіла зголосити поліції у Перегінську (тоді Перегінське називалося Перегінськ) всіх учасників табору разом із зазначенням місця їх постійного замешкання. Маючи список таборовиків, поліція у Перегінську робила перевірку учасників табору через поліцію їх місць замешкання. Цю строгу перевірку мешканців табору в 1930 р. заряджено, мабуть, тому, що в нападі боївки ОУН на поштовий віз під Бібркою загинув один боєвик у пластовому однострої, він планував негайно після нападу їхати до табору, щоб евентуально мати алібі. Одержавши про мене запит з Перегінська, поліціянт зі станиці в Суховолі питався за мною в моїх батьків, а коли батьки сказали, що я в товариша на Перемишлянщині, відповідь була: “Ми знаємо, де є ваш син. Повідомте його, щоб він негайно вертався додому”. На жаль, батьки не могли мене про це повідомити, бо ще не мали від мене моєї табірної адреси. Але колега Мончук дістав листа від свого батька, учителя школи в Бордуляках, з порадою вертатися додому. Подібний лист прийшов також до Долинюка від його мами. Ми були в таборі вже два тижні і тільки один тиждень залишився до його закриття. Нам жаль було покидати табір, який нам подобався. Командантом нашого табору був Шипайло (ім’я вже позабулося), колишній майор (отаман) Української Галицької Армії, тоді, як не помиляюся, директор Української гімназії в Коломиї. Він одинокий в таборі чоловік носив цивільне вбрання з пластовою відзнакою. “Всевидючим оком” табору був обозний Володимир Янів, тоді активний студент, пізніший ректор Українського вільного університету в Мюнхені. Таборовим лікарем був д-р Арсен Річинський - церковний, громадський і пластовий діяч з Волині, який привіз з собою двох пластунів з-поза “Сокальського кордону”. За працю поляки покарали його Березою Картузькою, а більшовики засланням, де він, мабуть, загинув. В таборі на помочі йому були студенти медицини - Володимир Врецьона, високозаавансований пластун зі Львова, та Зощук, званий “Зоська”, тоді студент Познанського університету, пізніший лікар Гайле Селассіе І, імператора Ефіопії. В “булаві” були визначні старші пластуни, а між ними і наш зв’язковий “Мурлика”. “Булава” жила у великім будинку - світлиці, а всі інші пластуни - у двох куренях, що мали піддашшя.
У таборі, крім нас трьох юнаків, було ще четверо старших пластунів з Бродів, а саме: П.Бурачок, Ю.Герман, Є.Грицак і О.Панасюк. Спочатку ми, всі брідчани, мешкали разом під піддашшям першого куреня, але згодом нас перенесли до інших юнаків. Рано мали ми руханку, яку проводив Зощук, після якої збігали до зимної Лімниці, де одні скакали у воду купатися, а інші митися. Навчання впоряду проводив д-р Богдан Гнатевич, колишній сотник Українських Січових Стрільців, а тоді провідний член Української Військової Організації. Крім пластового вишколу та вправ у терені, ми також працювали фізично, вирівнюючи площу між куренями і світлицею. В неділі зорганізовано ходили на служби Божі до церкви в Підлютім, де наш великий опікун митрополит А.Шептицький мав свою літню резиденцію. Милі настрої у всіх пластунів викликали вечірні ватри.
Вістка від батьків з Брідщини, що місцева поліція питалася про нас, зажурила. Ще більше нас журила вістка, що поліція у Львові, провівши трус у пластовій домівці, забрала наші гімназійні вбрання, думаючи, що їх власники могли бути замішані до нападу під Бібркою. Пласт у Бродах був тайним і ми, юнаки, учні гімназії, боялися, що нас можуть виключити з гімназії. Все-таки ми, мабуть, залишилися б у таборі до його закриття, як би не те, що до початку шкільного року лишилося відносно мало часу, а ми були без наших гімназійних одностроїв. Обозний Янів, з яким ми говорили про нашу справу, нам співчував і не настоював на тім, щоб ми в таборі осталися ще на один тиждень. Поховавши в наплечниках усе, що могло вказувати на нас як на пластунів, ми з жалем вирушили в дорогу додому.
У Львові, маючи багато часу до від’їзду до Бродів, я, за порадою, мабуть-таки, Яніва, заскочив до д-ра Тисовського в надії, що при його помочі нам вдасться дістати в поліції наші гімназійні вбрання. Але так воно не сталося. Професор Тисовський не вірив, що польська поліція скоро нас вислухає і відішле додому з убранням. Він вважав, що краще нам їхати додому, а справу убрань передати батькам.
Кажуть, що на злодієві шапка горить. Хоч пластові відзнаки мого однострою були в наплечнику, все-таки я боявся зустрітися в Бродах з польськими учнями гімназії, серед яких було багато скавтів. Ромкові Мончукові, мабуть, найближче додому було з Ожидова, а Івасеві Долинюкові - зі станції у Заболотцях, де й я висів і пільними дорогами та стежками помандрував до Черниці. Мої батьки журилися тим, що поліція питалася про мене, а до того я прийшов додому без гімназійного вбрання. Я не хотів ще більше їх журити тим, що моє убрання опинилося у станиці поліції у Львові і пустився на викрут, якого в душі сам стидався. Я сказав, що забув однострій в поїзді, але маю надію, що залізниця передасть його поліції у Львові і я дістану його від неї. Тому, однак, що зближається новий шкільний рік, мусітиму придбати собі новий жакет, а штани маю. Коли після вакацій я приїхав до бурси, Ромко Мончук мені сказав, що його батько їздив до Львова і дістав від поліції наше убрання. Я з великою радістю сказав моїм батькам, що моє вбрання знайшлося. В гімназії не мали ми клопоту через нашу участь у пластовім таборі на “Соколі” і годі було знати, чи поліція повідомляла гімназію про це, чи ні. Можливо, що в гімназії мали інформацію про нас, але тому, що в таборі ми були в часі вакацій і Пласт у Польщі ще був дозволений, не було підстави нас карати. Але від літа 1930 року поліція в Суховолі мала мене “на оці” і кожних вакацій слідкувала за мною. Коли наступного року я вибрався був пішки на прогулянку на Говерлю разом з Петром Бурачком, Миколою Матвійчуком, Богданом Чумою (всі три були вже абсольвентами гімназії), Василем Ґоґошою і Юльком Кіналем, то після мого повороту додому я мав наказ зголоситися негайно в станицю поліції в Суховолі й здати звіт, де я був.
Цікаво, що ще перед моїм побутом у пластовім таборі на “Соколі”, учитель Кжисік, опікун польських скавтів у гімназії, підозрівав мене в приналежності до Пласту. Про це довідався я від професора Юрійчука, префекта бурси, після останньої конференції шкільного року. Професор Юрійчук, за своєю привичкою, запитав мене: “Чи ти, сину, належиш до Пласту?” Не хотячи зрадити пластової тайни (у цім випадку я не боявся професора Юрійчука, знаючи його патріотизм), я відповів запитом: “Цікаво, чому пан професор мене про це питає?” Тоді професор Юрійчук сказав мені, що на його думку я дістав “достатечно” з географії за Пласт. Він випадково зачув розмову Кжисіка про Пласт, в часі якої впало моє прізвище. Підозрівання моєї приналежності до Пласту в деяких польських вчителів міг дати М.Туркевич, який першого дня після свого матурального іспиту в 1930 р. вбрав на себе пластовий однострій і на злість полякам парадував в нім по місті. Була, отже, підстава підозрівати в цьому й інших учнів гімназії.
Напередодні розв’язання Пласту польською владою в 1930 р., його стан у Бродах представлявся так: вже не існував перший гурток юначок і не було вияву у праці серед дівчат.
У Бродах появилися старші пластуни, з яких восьмеро відбули пластовий табір на “Соколі”, дальше існували другий і третій гуртки юнаків. Некорисно на дальшій праці Пласту в Бродах відбилося перенесення нашого зв’язкового Мурського на працю в корінну Польщу, а для куреня юнаків ще й те, що перед відходом курінного на дальші студії у Львові, не було ні вибору, ні назначення нової курінної команди.
Залишившись сам, як одинокий член курінної команди куреня юнаків, я відчував на собі обов’язок дальше проводити працю Пласту в Бродах й після його заборони. Я зав’язав переписну з Володимиром Яновим, якого знав з табору, і мав з ним зустріч у Львові, щоб обговорити справу дальшої праці. Але В.Янів тоді вже був за поширенням сітки Організації Українських Націоналістів (ОУН) коштом Пласту. Він мені сказав: “За приналежність до тайного Пласту можна попасти до в’язниці, а як сидіти у в’язниці, то краще за щось інше”. Очевидно, це інше, як я зміркував, була ОУН.
Все-таки він дав мені прізвище пластуна, до якого я міг би звернутися у справі Пласту. На жаль, я тоді не мав змоги у Львові з ним зв’язатися. Повернувшись до Бродів, я дальше мав намір продовжувати працю в Пласті. У порозумінні зі мною колега Пилип Горбатюк, член мого гуртка юнаків, зорганізував був два гуртки юначок серед учениць приватної жіночої гімназії, з якими я мав зубтріч у лісі за касарнями 22-го полку уланів. Згодом, однак, нехотячи наражувати молодь на в’язницю й виключення зі школи за Пласт, я перервав працю Пласту у Бродах, сам ставши членом ОУН, до якого звербував мене Мирон “Зьомко” Тарнавський, син генерала, тоді студент політехніки у Брні.
Броди і Брідщина. Історично-мемуарний збірник. – Броди, 1998. – Книга ІІ. – С.211-220.