Літо 1935. З Рахова, гарного містечка на Гуцульщині, починається наша мандрівка на Говерлу. Заходимо спершу в кооперативу: купуємо кукурудзяне борошно на кулешу, хліб, цукор, чай і все інше, потрібне для довшої мандрівки.

На площі коло церкви чекаємо автобуса. Тут порожньо. Лиш іноді перейде гуцул із крисанею на бік і з сокирою на плечі або хтось переїде возом (в коня всі ребра світяться). Коло станка з овочами, капустою, морквою, кавунами, перцями пейсатий жид витривало торгується з стрункою гуцулкою за півкіля цибулі, намагаючись переконати, що дешевше на всім світі не купить...

„Оце так зустріч! А ви звідки?" — чуємо голос. Втішені вітаємось. Це редактор часопису „Пластун" — Андрій Ворон. Приїхав із Севлюра до Рахова на літо в ці чудові гори. Знайомить нас з Ю. Боршошом-Кум’ятським, — знаємо його вірші. У своїй збірці „В Карпатах світає" оспівав він і цей Рахів, і гуцульські гори та полонини.

Минає час у дружній розмові. Редактор Ворон оповідає про часопис: те хоче поліпшити, іншу рубрику розширити, давати ілюстрації. Конче просить у нас статей про цьогорічні пластові табори.

Автобуса й досі нема. Рішаємо не чекати й сторговуємо авто. Наш шофер говорить із нами мовою, що не розбереш, чи він чех, чи українець. Зав’язуємо голови хустками, щоб вітер не смикав за волосся, вміщуємося.

—СКОБ! — махаємо на прощання руками.

Вітер б’є в лице смерековим запахом, змішаним із пахощами гірських квітів, біжать повз нас дороги, такі типові для Закарпаття; зелені ґруники, далі зелені, а ще дальше сині-сині гори і знов гуцульські хатки, що, мов гнізда ластівок, попричіплювались на схилах гір; блищить Біла Тиса. Все це, осяяне сонцем, овіяне полонинськими вітрами, видається нам таким рідним, милим, дорогим! Маємо повні душі нестримної радости, що виливається дзвінкими вибухами сміху. Наш візник, мабуть, ніколи ще не віз такої сміхунської компанії, бо зиркає на нас здивовано-насмішкуватим оком.

У Богдані висідаємо. Це довжелезне село, тягнеться яких 8 кілометрів. Люди тут, як і всюди на Гуцульщині, зберігають народну ношу (на низах вона починає зникати), привітні, але стримані, з „панами" поводяться з розумінням власної гідности.

За веселих розмов, з жартами й піснями мандруємо в гори. А сонце пече! В обід ми вже коло говерлянської клявзури, тут робимо відпочинок. Ах, яка радість варити в природі і яка насолода після такого маршу їсти обід, приготований власноручно! По обіді миємо піском і попелом начиння, чистимо черевики від пороху й упорядковуємо все інше. Відтак у купелевих одягах біжимо над воду. Соковито-зелені береги м’яко огорнули спокійне плесо. Яка чудова барва! В зеленавій воді віддзеркалюється чиста блакить безхмарного неба, й озеро має ніжний блакитно-зелений відтінок.

Після двохгодинного відпочинку йдемо далі. В полуденному марші найкраще можна пізнати, яка ваша правильна хода: рівний віддих, кроки ні надто дрібні, ні надто довгі; черевики зручні, наплечник добре спакований. Пополуднева спека мучить нас таки добре, але ніхто й не згадає, що страшенно хочеться пити. Зрештою, й води ніде немає. Їмо для посилення грудку цукру.

Стрімкий виступ на гору скорочує віддих, наплечник — ніби в нього хтось каміння накидав — тягне вдолину. Довго йдемо мовчки, щоб не втомлювати легені ще й балачкою. Ця, спочатку примусова, мовчанка переходить з часом в бажання не порушувати людським гомоном гармонії звуків довкола нас. В зеленому сумерку густого шпилькового лісу тихо шепоче віття смерек, а здалік чути, як незадоволено бубонить струмок: певне, якась пестлива хвиля скочила між каміння й б’ється об нього, щоб згладити собі шлях; тихо трісне десь галуззя, ясно-сірі пташки, трохи більші за шпаків, нечутко співають у гущавині. Час од часу котрась з них несміло пискне й змовкне. Здається, що все в цім лісі пристосовується до його глибокої задуми, що криється під зеленими кронами поважних смерек.

Йдемо, йдемо, йдемо! Нарешті зупиняємось на хребті. Скільки людський зір охопить — усюди самі гори й гори, покриті густими лісами. Синьо-зелені, далі теж зелені з синім відтінком, потім сині, а ще далі ясніші з лагіднішими лініями; аж там, де небо вітається із землею, прозора блакить, що, здається, безконечна. Дивне, таке рідкісне в мешканців великого міста, почуття огортає мене. Почуття глибокого спокою, фізичної і духової легкости, волі!..

Увечері ми в колибі. Під верклюгом весело горить ватра, дим виходить у діру в стрісі. Варимо кулешу. В цій закуреній колибчині, далеко від людських очей, у чорному глибокому лісі особливо відчуваємо пластову єдність і спільноту нас чотирьох.

Вранці хутко спаковуємось і за дві години маємо бути наГоверлі. Тут віє такий холодний вітер, що мусимо скоро тепліше одягтися і взагалі скоротити наш побут на горі. Погода починає псуватися, і ми рішаємо ще сьогодні вирушити назад. Тепер вибираємо інший шлях хребтами Чорногори. В дорозі наганяє нас рясний дощ. Заходимо в туристичну хату під Брецкулом, власник її — українець. В хаті повно туристів. Ліземо по драбині на „под” (горище), де будемо ночувати. Відти нам видно через сітку дощу лише білу мряку, з якої чудернацько стирчить мокре віття недалеких смерек. По вечері хтось починає пісню. Приєднуємось усі і співаємо ще і ще. Дівчина, що обслуговує гостей в цій хаті, вилізла до нас на „под” — принесла й почепила на бантині ліхтар. Підперла чорняву голову рукою й уважно слухає. "Ой, як файно! Ану ще!” — заохочує нас. Втягаємо її в розмову й просимо також щось заспівати. Довго соромиться й відмовляється. Аж рідна коломийка, що хтось із нас почав, підбадьорила її. Співає нам кілька співанок, дві з них нам зовсім не знайомі. В долині під нами на веранді туристи розмовляють по-французьки. Виявляється, що вони з Парижу. Запрошують нас зійти в долину, бо хочуть послухати наших пісень...

Вранці перша думка: як надворі? Мряка завісила нам двері білим рядном, одним словом, на дворі „моторошно”. Нас це вражає. Снідаємо, пакуємо наплечники.

Нам досить холодно, бо віє сильний вітер. Він ганяє свою отару-мряку з одної долини в другу, рве її зі шпиля гори, щоб застелити білим рядном темний ліс; раптом відслонює його зелені боки, й біла хмара суне на нас знову.

З гори сходять якісь цибаті постаті з палицями. Їхні лиця довгі, плечі гострі, ступають широкими рішучими кроками. Під горою стоїть гарне авто. Придивляємося: GB — англійське. Тішимося, що й чужинці починають пізнавати красу наших Карпат.

Пригадалась мені подібна зустріч, коли ми мандрували на Говерлу. Мряка, дощ, холодний вітер гальмує крок, дубнуть від холоду мокрі руки. Минаємо трьох людей. Жінка й два чоловіки. Із лиця огрядних туристів бачу, які вони змучені, знеохочені, сердиті. Тяжко ступають, взуті у важкі черевики. Під непромоковими полотнищами виглядають як кури з настовбурченим мокрим пір’ям. Ледве плентаються з гуцулкою-провідницею. Вона насунула на очі хустку, рухи різкі, бистрі, широко ступає босими смуглими ногами, аж поли запасок розвіваються. Дощ січе голу шию, руки, мокрісінькі рукави сорочки. Не видно по ній ні втоми, ні знеохоти, ні розгублення. Відважно веде одна жінка двох чоловіків у безлюдні гори, густі ліси в таку негоду. Чекають її вдома дрібні дітки, яким за тих десять крон, що дістане від туристів, купить кукурудзяного борошна...

Тепер увесь час ідемо вдолину. Переходимо свіжо покошені луги. Минаємо обороги, грядки картоплі. Далі й хати видко. Здалеку доноситься до нас ніби спів. Прислухаємось: ні, не спів, щось грає. І мелодія знайома. Та це ж коломийку хтось грає! Справді, трохи далі спостерігаємо під оборогом чоловіка зі скрипкою. Минаємо його, але знайомий весело-сумний мотив пливе за нами. Срібні тони розливаються довкола, біжать за нами танковим кроком, не хотять нас покинути. Дзвенять нам услід рідною мелодією, як останній привіт з Гуцульщини!