(з книги “У боротьбі за Українську Державу”)

Спортом займався також Пласт, молодіжна самовиховна організація. Я складав перший пластовий іспит перед старшим пластуном Пригодою. Дуже важливе і поважне становище у золочівському Пласті займав поет Богдан Гошовський. Під його керівництвом ми молоді гімназисти впорядковували щорічно стрілецькі могили на кладовищі.

В неділю рано відбувалась екзорта і обов’язковий похід парами, або й трійками до церкви на Богослужбу. В церкві співав знаменитий міський хор, що в ньому в басах співали директор банку Микола Кравчук, якого син Роман був у повітовому Проводі ОУН; Руденський зі Заріччя, що був батьком моєї першої любові Марійки. Вона після мого засуду польським золочівським судом восени 1937-ого року приходила до тюрми на побачення зі мною, і я самозрозуміло зітхав до її очей, до її гарної, стрункої постави.

[…]

Також пригадую, як той же друг Степовий (Р. Кравчук) завів мене на півдороги між містом Золочевом і місцевістю Воронякани, де був прекрасний ліс і місце частих прогулянок “Пласту”. Там плив собі невеликий потік, ніби прикритий травою та високим шуваром. Біля ного в долинці ми обидва посідали і несподівано для мене, тобто без слів якоїсь перестороги Роман вийняв з кишені добрячий револьвер. Мабуть, це мала бути перевірка, чи не налякаюсь я.

З кличкою “Вороняки” в мене асоціюються постаті: Івана Коропецького, старшого на декілька років за мене, дуже пристойного пластового діяча, та Євгена Паламаря, що то йому через паркан (між іншим жидівського тартаку –С. Г.) кинув, а він мені при іншій нагоді передав запальник для підпалу ляцького майна. Я передавав йому також польський карабін. В 1939/40 рр. я ще зустрічав друга Євгена під час нашої, так би мовити краківської еміграції. Він мені був дуже симпатичний. Може тому, що був блондин і мав досвід в нелегальній підпільній “роботі”.

В розмові з редактором Я. Гайвасом, коли я його просив зайнятися справою викрадення чи іншого способу звільнення Петра Цици, арештованого у т.зв. справі Ясінських, і мені довелося почути цікаве припущення. Тоді-то Я. Гайвас сказав, що йому дуже хотілося б мені допомогти щодо Цици ще, зокрема, й тому, що він блондин, а це, мовляв здібніші люди...

При цій нагоді коротко (хоч варто б було довше) згадаю про Ілярія Кука. Заради звільнення цього підпільника, очевидно “шляхом на кулі”, я був готов “йти на все” вже тоді, як сам попав (в 1937 р.) в золочівську тюрму.

Я досить скоро нав’язав контакт з Брідським повітом. Там верховодили два брати Борачки. Пригадую, що коли “по зв’язку” я зустрів одного визначного студента (між іншим спеціалізувався в географії) то він щиро висловився: “О, Степане, я ніяк не сподівався, що й Ти, такий ніби невинний, теж член ОУН. Але то добре, що Тебе не можуть донощики підозрівати”...

То був Микола Матвійчук, що визначався кількома особливими характеристичними прикметами. По-перше, був завзятим спортсменом. Хоч як студент він не доїдав, але все ж таки готувався до маратонського бігу. Мав великий дар жартівливого сміху. За те всі його щиро любили, включаючи й мене. Він готував зустріч для мене з доцентом-хіміком на імя Туркевич.

Микола Матвійчук зайняв на процесі 59-ти геройську поставу. В своїй промові (либонь, останнє слово) назвав представників радянського суду злющими окупантами і виганяв їх геть з українських земель. Хай живе вільна Україна! Слава Героям! Згинув міцний характер, прекрасна людина, вроджений лідер, провідний діяч ОУН.

Між іншим, дві особи з тієї численної групи 59-ти членів ОУН, а саме д-ра Т. Крупу та милу мою знайому Дарку Коверко, я намовляв, щоб написали свої спогади про той політичний процес і вже я не мав змоги дослідити, хто написав та що загалом написано про ту подію.

Галамай С. У боротьбі за Українську державу. Спогади. – Львів, 2003. – С.27, 51-52.