Дорога Подруго Мотре!

Хочете, щоб написати Вам про мої початки Пласту. Отже пишу. Але, чи вдоволить це Вас? Бо для мене Пласт щось більше, як одна з молодечих організацій. Він особлива подія в мойому житті… Пласт не лише молодече пережиття: це свідоме формування себе, це свідома постава до довкілля!

Ішлося до того зовсім просто. З декількома товаришками з кляси стаєш гуртком зі спрямованою дією. Гурток “Ластівка”, зі знаком: в лету чорна ластівка на білому тлі трикутного малого прапорця, прикріпленого на довгім дрючку. Даємо виклик: ми є гурток – нас є більше! Маємо однострій: біла блюзка, темносиня фалдована спідничка, краватка з голубої стрічки (краски полку). Шапка “кгакі” у формі шолома, на ній голубий щитик – ромб на ньому пластова лілейка з тризубом. В руці дрючок, приблизно 1.8 – 2 м., звернений вгору.

Поштовх вийшов від “Миронця”, проф. Мирона Федусевича. Він вчив нас польської мови (літератури). Його вдача й поведінка з ученицями доброзичлива, поважна, у взаємній пошані, будила довір’я й бажання йти за ним.

Ми багато говорили, він впливав на нас лекціями, добором домашніх завдань. Кращі перечитував перед клясою.

Впровадив у гурткову працю. Він же запроектував нам шапки, що їх ми дуже любили, його проекту була пластова лілейка переплетена тризубом. Він компонував мелодії до пластових пісень.

Дрот вчив нас також. Його вдача була інакша. Ми не мали душевного контакту з ним, бо тоді ще не освідомлювали собі його ролі в Пласті. Офіційна опікунка: проф. Ольга Мриц. Сірий Лев тоді не мав ніякого відношення до Пласту, він тоді щойно повернувся з нашої визвольної боротьби. Це була осінь 1920 р.

Сходини взимку в клясах, влітку в парках: робили прогулянки в околиці Львова. Згодом, домівка (для всіх полків Львова) в будинку ставропігії, при вулиці Бляхарській.

Ми тяжко переживали програну війну в Галичині з поляками. А тут у Пласті ми далі працювали для України, працювали від основ: від перевиховання самих себе… “в Пласті росте новий люд”.

З поміччю Миронця, Дрота і Ольги Мриц, ми склали 1-ий іспит і з прихильниць, стали учасницями. З кількох гуртків утворився ІІІ Пласт, полк. ім. Княгині Ярославни, а я першою його полковницею.

Обов’язки пластунки ми закарбували в серці, а пластовий закон став стилем життя. Не можу уявити собі переступлення його! Курення немислиме – те саме з алькоголем. Закон не позволяв – і справа була скінчена. Пластун не ломить свого слова. Раз попалася мені шоколядка з румом, я сейчас викинула її з рота і докладно вимила з слідів алькоголю.

Дружили з собою щиро, поважно. Бачу Вас завжди: ясні постаті розумної, опанованої Ірини Сабат, Олі Гладилович – вона уосібнювала нам княгиню Ярославну: струнка білявка, великі сині очі (такого ж кольору, як наша полкова краватка) під шапочкою – шоломом. Чарівна “Киця” Голояд, поважні Ярослава й Марійка Левицькі, така ж обов’язкова Ростислава Демчук… десятки їх…

З інших полків (опісля вони називалися курені) Сяха Пристай, Оришка Гаврищак, Маруся Мудрак… У Стрию, де наша полкова команда провела 1-ий іспит, здобула я вірну, на ціле життя приятельку: Марусю Середницьку…

А в 1922 році матура і моя участь в організації перервалася на довгі роки. Нові обов’язки, нові шляхи – до тої самої мети. Чому Пласт такий мені дорогий? Що він мені дав?

Ідею праці для мого народу, барвне переживання ранньої молодости, дав здобуту у ньому поставу до життя, відвагу до нього, самодисципліну, що помогли перетривати Великий Ісход з маленькими дітьми, Чужину, а на кінцевому, самітньому шляху, ще й чую пластове “не спускай голови у знемозі, бо зірок не побачиш тоді”.

Бачу їх завжди…

СКОБ

Пластовий шлях. – 1981. – Ч.1 (64). – С.41–43.